Роботи розпочалися 1949. Первісно перед фасадом з боку Хрещатика передбачався курдонер. Замість нього створено наскрізний проїзд в адміністративному будинку № 24. 1963 будинок радіотелецентру розширено внаслідок прилучення тильного корпусу, зведеного 1954 з боку вул. Б. Грінченка, 11 для декораційних майстерень. Таким чином майстерні та телецентр було об'єднано в єдиний комплекс. Для цього в будинку майстерень було закрито частину вікон та надбудовано один поверх для розміщення зали прослуховування. У цокольному поверсі вставки розмістили фонотеку. Чотириповерховий на високому цокольному поверсі, цегляний, облицьований вапняком у чоловій частині. Прямокутний у плані, з трьома ризалітами – центральним і бічними. Перекриття пласкі залізобетонні, дах вальмовий бляшаний. Внутрішнє планування коридорного типу.
Вирішений у формах ретроспективізму, орієнтованого на стиль бароко. Симетричний двоярусний чоловий фасад по всій висоті членовано великими тричвертєвими колонами, які підтримують розвинений карниз з парапетом (балюстрадне огородження парапету не збереглося). Втрачено також вінцевий фігурний фронтон центрального ризаліту, що акцентував вісь головного входу. Нижній ярус (перший – другий поверхи) оформлено лучковими арками – у вигляді обмеженої ризалітами відкритої лоджії-галереї та глухих на бічних площинах. Нішу головного входу перекрито архітравом, що спирається по краях на коринфські колони. Поверхню архітрава прикрашено рослинним орнаментом. Розташовані над лоджією прясла другого ярусу містять спарені вікна, оздоблені малими пілястрами й фільончастими підвіконнями (з псевдобалясинами на третьому поверсі). У центральному ризаліті над входом – великий прямокутний проріз з вітражним заскленням. Тридільні бічні ризаліти прорізано вікнами в межах середнього прясла. Наріжні частини, прилеглі до чолового фасаду, декоровано, дворові фасадні площини позбавлені архітектурного декору.
Будинок – важливий елемент післявоєнної забудови Хрещатика.

Значну частину будинку займає Національна радіокомпанія України, яка веде свою історію від 16 листопада 1924, коли в тодішній столиці Україні Харкові з малопотужного передавача, сигнал якого виходив за межі міста, прозвучав і був прийнятий у міських клубах концерт державного музичного квартету ім. Ж.-Б. Вільома. Наступного року збудовано потужні радіостанції в Харкові та Києві. 1927 радіомовлення було організовано в Дніпропетровську, Сталіно (тепер Донецьк), Одесі та інших містах. Становленню і популяризації радіомовлення сприяли державна організація «Акціонерне товариство для широкого мовлення по радіо», інші товариства та масове радіоаматорство. В 1930-ті рр. в Україні розгорнулася радіофікація міст і сіл. Під час Великої Вітчизняної війни 1941–45 радіомовлення зробило значний внесок у мобілізацію українців на розгром німецьких окупантів. Зокрема, Радіостанція ім. Т. Шевченка, що діяла в Саратові (тепер РФ) з листопада 1941, спрямовувала передачі на населення окупованої УРСР, евакуйованих у радянський тил українських трудівників, партизанів та воїнів Червоної армії. Працювали в радіостанції письменники Я. Галан, Т. Масенко, М. Нагнибіда, С. Олійник, Л. Панч, О. Ющенко та ін., в передачах виступали керівники республіки, робітники, воїни-українці, партизани, діячі науки і культури, письменники Остап Вишня, О. Довженко, О. Корнійчук, А. Малишко, М. Рильський, П. Тичина та ін. 1944 у зв'язку з визволенням України радіостанція припинила роботу.
Національне радіомовлення посідає провідне місце серед електронних засобів масової інформації країни як за масштабами охоплення аудиторії, так і за обсягами мовлення. Основні жанри її мовлення: інформація, репортажі, радіозамальовки, музичні композиції, радіобесіди, театр перед мікрофоном, радіофільм; найпоширеніші форми – радіовипуск, радіожурнал, радіопереклик, театр перед мікрофоном. Проводиться пряма трансляція важливих громадських і політичних подій, літературних, музичних творів зі студій і при-міщень, що мають стаціонарне радіоустаткування, а також із площ, стадіонів, із театральних, громадських, державних зал за допомогою пересувних установок. 24 серпня 1991 Українське телебачення і радіо цілу добу вели пряму трансляцію пленарного засідання сесії Верховної Ради УРСР, на якій ухвалено історичний «Акт проголошення незалежності України». Розподіл діапазонів радіохвиль і час роботи встановлюється регламентом радіозв'язку. Національна радіокомпанія України мовить години на добу трьома внутрішніми каналами та ще одним – на зарубіжну аудиторію (Всесвітня служба радіомовлення України).
Перша програма складається з інформаційно-музичних блоків, інформаційних програм і випусків, що висвітлюють найважливіші події в Україні та за кордоном, передач на громадсько-політичні, соціально-економічні теми, літературно-художніх, музичних програм, передач для дітей та юнацтва. Друга – «Промінь» – інформаційно-музичний молодіжний канал, який висвітлює широке коло юнацьких проблем, подає широкий спектр музичних та розважальних передач. Третя програма – Радіо «Культура» (нова назва «Українське Радіо "Культура"». Канал духовного відродження»), спрямована на створення в українському радіопросторі своєрідного середовища високої духовної культури із залученням до нього масової аудиторії слухачів. Всесвітня служба «Радіо Україна» знайомить зарубіжного слухача з усіма аспектами життя в Україні, служить задо-воленню інформаційних потреб української діаспори та піднесенню міжнародного авторитету української держави, поширює передачі іномовлення українською, англійською, німецькою мовами на коротких хвилях і в режимі прямого ефіру (Real Audio) в інтернеті та румунською мовою – на середніх хвилях. Програмна концепція Українського радіо зорієнтована на утвердження серед слухачів високих духовних ідеалів, патріотичних почуттів, поваги до державної мови, історії та культури, формування державних світоглядних позицій.
Національною радіокомпанією засновано власні художні колективи, які належать до музичної еліти України і мають велику творчу біографію: Симфонічний оркестр (1931), Оркестр народної та популярної музики (1931), Хор ім. П. Майбороди (1933), Великий дитячий хор (1980). Вони об'єднані в мистецький комплекс «Музика» при НДКУ, володіють потужною матеріальною базою, зокрема, студією звукозапису. Штат Симфонічного оркестру налічує 82 музиканти. За сім десятиліть Хор ім. П. Майбороди (55 артистів) збагатив творчий доробок записами оперно-симфонічних, кантатно-ораторних творів, серед яких ораторії «Страсті за Іоанном» Й.-С. Баха, «Створення світу» Й. Гайдна, «Реквієм» В.-А. Моцарта, Дев'ята симфонія Л. ван Бетховена, «Магніфікат» А. Вівальді, «Реквієм» Дж. Верді, «Меси» Ф. Шуберта, «Німецький реквієм» Й. Брамса, «Стабат матер» Д. Россіні, опери М. Лисенка «Утоплена», «Русалчині муки» М. Леонтовича, опера-ораторія В. Губаренка «Згадаймо, братіє моя...», кантата-симфонія С. Людкевича «Кавказ» та ін. До фонду радіо записано твори української хорової спадщини – хорові концерти Д. Бортнянського, М. Березовського, А. Веделя, М. Вериківського, М. Концевича, О. Кошиця, Д. Січинського, К. Стеценка. Живим звуком літопису музичного мистецтва стали записані хором тисячі перлин кантатно-ораторного, пісенно-хорового жанрів, обробок українських народних пісень, створених композиторами Л. Ревуцьким, Б. Лятошинським, К. Данькевичем, Г. Майбородою, П. Майбородою, І. Шамо, О. Білашем, Ю. Мейтусом, Є. Станковичем. Хор здійснює активну концертну діяльність, постійний учасник фестивалів «КиївМузикФест» та «Музичні прем'єри сезону».
Оркестр народної та популярної музики (34 музиканти) за 75 років творчої діяльності набув оригінального звучання, став одним з провідних музичних колективів України. У його мистецькому арсеналі – українські народні інструменти, народна пісня та інстру-ментальна музика. Відновлення виконавських традицій на призабутих народних інструментах – одна з яскравих граней праці оркестру. Репертуар колективу спирається на твори засновників української професійної музики С. Гулака-Артемовського, М. Завадського, М. Лисенка, Я. Лопатинського, О. Нижанківського. У фонотеці Україн-ського радіо зберігаються записи оркестру з корифеями української опери: З. Гайдай, Б. Гмирею, І. Паторжинським, М. Литвиненко-Вольгемут, Л. Руденко. Яскраве звучання оркестру приваблюють визначних співаків України, увагу Європейської телерадіомовної спілки.
Великий дитячий хор (60 співаків) складається з двох вікових груп: молодшої – від 6 до 10 років та старшої – від 11 до 16. За роки свого існування ним поповнено фонотеку радіозаписів творів сучасних українських композиторів та провідних співаків, україн-ських народних пісень в обробці основоположників національної музики та представлено зарубіжну класику – Й. С. Бах, Г. Ф. Гендель, Д. Перголезі, С. Рахманінов, К. Ф. Л. Деліб, Д. Мур, С. Ратнер, Ш.-К. Сен-Санс, Г. Форе та ін. Дитячий хор виступає в найкращих концертних залах Києва: Національній філармонії, Національному палаці «Україна», Національній опері України ім. Т. Шевченка, в авторських концертах композиторів, творчих письменницьких вечорах, щорічних новорічних виставах, культурно-мистецьких заходах столиці України, акціях «Людина року», «Золота фортуна». На Українському радіо існує радіофонд, до якого увійшли понад 100 тис. фонограм, які становлять вагому частку національного культурного надбання.
Колектив радіокомпанії налічує бл. 1,5 тис. спеціалістів, які впроваджують сучасні цифрові технології, що сприяє високій конкурентоздатності радіопрограм. Національна радіокомпанія України – член Європейської мовної спілки (з травня 1995) – забезпечує присутність радіопередач, підготовлених Українським радіо у програмах провідних радіокомпаній Європи.
Початком телевізійного мовлення в Україні вважається 1939, коли у Києві на основі «механічного ТБ» («диск Ніпкова») із студії, обладнаної в Будинку Українського радіо, спалахнули віконця (маленькі екрани) розташованих поблизу телевізорів.
26 червня 1946 утворено Європейську організацію радіомовлення і телебачення – першу міжнародну організацію електронних ЗМІ і цього самого року до неї увійшла Україна. У будинку на вул. Хрещатик, 26, поряд з яким було зведено тригранну телевізійну вежу – основний компонент радіотелевізійного передавального комплексу, практично започаткувалося українське телебачення.
Через п'ять місяців після закінчення Великої Вітчизняної війни було ухвалено постанову уряду СРСР «Про заходи щодо розвитку телебачення», де передбачалася чергова реконструкція Московського телецентру. В ній також йшлося про будівництво телецентрів у Києві та Ленінграді. Спорудження Київського телецентру розпочалося 1949. Місце для розташування телецентру і вежі при ньому було вибрано особисто тодішнім керівником України М. Хрущовим. Для будівництва було виділено 43 млн. руб. Зведення першої черги телецентру велося прискорено. Гальмувала ділянка: центр столиці, крутий схил, руїни капітальних будівель дореволюційних часів. Будівельники працювали в дві-три зміни: вручну копали майже 20-метрової глибини котлован для фундаменту вежі, яку було зведено менш ніж за два роки. Водночас поблизу вул. Малопідвальної на невеличкій ділянці було споруджено технічний будинок, двоярусний басейн спецохолодження, потужну трансформаторну підстанцію та ін. Устаткували вежу верхолази антенно-фідерної групи. У зв'язку з ускладненням міжнародної обстановки й припиненням поставок американського обладнання на телецентрі було використано вітчизняне устаткування. Тут вперше створювалося за стандартом, розробленим в роки війни, розгортання зображення на 625 рядків, яке згодом було прийнято в більшості країн світу. У грудні 1950 до роботи приступили апаратно-студійний комплекс та ультракороткохвильова радіостанція (керівники – інженери Б. Вольський, Ю. Омельченко). В квітні 1951 монтаж обладнання виконала змішана бригада монтажників з Ленінграда і київських зв'язківців. Запустити об'єкт було вирішено до 7 листопада 1951, останню перевірку обладнання зроблено о 16-й годині 5 листопада: на екранах з'явився як проба популярний тоді фільм «Алітет іде в гори».
6 листопада відбулася перша офіційна передача – демонструвалася «революційна» художня кінострічка «Велика заграва». 7 листопада було здійснено першу в країні трансляцію наживо військового параду на Хрещатику. На цей час у Києві було 662 телевізійні приймачі – КВН-49.
На Подолі було відкрито першу спеціалізовану майстерню (вул. Ярославська, 32), яка реєструвала і підключала телевізори. Реєстрація телевізорів була обов'язковою (абонент щомісяця сплачував 10 крб.), цей податок було відмінено в період грошової реформи на поч. 1960-х рр.
Повне введення до ладу збудованого телецентру було здійснено через рік. Трансляції відбувалися 1,5–2 години двічі на тиждень, в основному художніх і документальних фільмів. Спочатку передавалась одна програма, а коли на тригранній вежі змонтували ще одну антену (1962), телецентр став транслювати передачі двома каналами. У 2-й пол. 1951 з'явилися триканальні телепередачі. В січні 1952 в Києві і області було понад 1,5 тис. власників телевізорів. Було відкрито перше спеціалізоване телевізійне ательє на розі вулиць Л. Толстого і Горького. Згідно з офіційною статистикою, на червень
Київську телестанцію приймали 7 тис. телевізійних точок, в т. ч. 6,6 тис. в Києві і 500 в області. З весни 1954 стали діяти пересувні телевізійні станції – першу трансляцію зроблено з приміщення театру опери та балету ім. Т. Шевченка. 1960 встановлено радіорелейний зв'язок з Москвою, з 1969 у Києві з'явилися кольорові телепередачі. В кін. 1967 в Україні відкрито бл. 150 телевізійних ательє з ремонту телеприймачів, яких на цей час було понад 4 млн.

Слідом за Київською 1955 стала до ладу друга в республіці студія телебачення в Харкові. Розгорнулася бурхлива телефікація України: міста Сталіно (тепер Донецьк), Дніпропетровськ, Одеса, Ужгород, Львів, Ялта – мали свої телецентри; Чернігів, Запоріжжя, Ворошиловград (тепер Луганськ) і Кривий Ріг – ретрансляційні станції і т. д. 1992–94 було відкрито десять нових державних телестудій, зокрема у Вінниці, Полтаві, Тернополі, Хмельницькому, Черкасах, Севастополі.
Зі збільшенням кількості програм та появою кольорового телебачення постала проблема створення в столиці потужної телепередавальної станції, яка забезпечила б телебаченням досі не охоплену вежею на Хрещатику площу в радіусі 150–170 км від Києва. Від неї хвилі розходилися на 50–60 км, сигнал був слабкий. Масивна конструкція в центрі міста ставала дедалі небезпечною, після 22 років служби її було демонтовано. 1973 на Сирці стала до ладу потужніша вежа (див. ст. 515). Проект нового передавального комплексу розробив київський інститут «Діпрозв'язок».
Всі види праці на терені комунікацій підлягають ліцензуванню; ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, яка видається спеціальною державною установою – Національною радою з питань телебачення і радіомовлення, якою 1 січня 2004 зареєстровано 1100 телерадіостанцій усіх форм власності, з яких 30 державних. Використовується за первісним призначенням. У ньому розташовано Державний комітет телебачення і радіомовлення України (частина служб), Національний радіокомітет України, Київська державна регіональна теле- радіокомпанія [1914].