Першим відомим власником ділянки був дворянин Ш. Крукович, майно якого купив М. Головінський. 1834 у його спадкоємців садибу придбав П. Васьковський. На ділянці існувала розріджена малоповерхова забудова. У 1850-х рр. вона належала ніжинському греку, поміщику Д. Савицькому. Первісна площа садиби була збільшена власником за рахунок приєднання землі з тилу ділянки від сусідньої садиби жандармського полку. Вже 1858 у садибі існував фасадний цегляний двоповерховий будинок з проїздом по центру. За купчою 1869 ділянка перейшла до швейцарського підданого, київського купця 2-ї гільдії, кондитера М. Штіфлера, який володів нею до своєї смерті в 1895. До 1900 власником майна залишався його син А. Штіфлер.
1871 М. Штіфлер розпочав будівельні роботи в садибі. Із трьох розташованих тут раніше будинків, що виходили на червону лінію забудови Хрещатика, 1875 було утворено трипо-верхову будівлю з двома триповерховими дворовими крилами (автор проекту – арх. О. Шіле). За проектом симетричний головний фасад був стилізований у формах ренесансного палаццо. Рівномірний ритм фасаду формував ряд аркових півциркульних вікон, розділених пілястрами. 1898 будинок був надбудований за проектом архітектора О. Кривошеєва. Четвертий поверх повністю повторював стилістику більш раннього об'єму крила подовжили у глибину ділянки. Проект триповерхових прибудов виконав технік-будівничий А.-Ф. Краусс, він же вів керівництво будівельними роботами. В результаті забудова садиби набула П-подібної в плані форми і досягла межі саду Ф. Мерінга. Формуючись безсистемно впродовж 1850– 80-х рр., вона не становила єдиного архітектурного комплексу.
В будинку М. Штіфлера в 1880-х рр. містилася кондитерська найвідомішого київського кондитера Б. Семадені, який сам жив у садибі певний час.
Наступний розвиток садиби тісно пов'язаний з розплануванням сусідньої садиби Мерінгів. Ця територія являла собою парк з алеями, оранжереями, ставком та парковими спорудами. Після розпланування саду 1898 велику садибу А. Штіфлера разом із суміжною ділянкою відомого київського будівельного підрядника Л. Гінзбурга, яка виходила на вул. Мерінгівську (сучасна вул. Заньковецької, 4), планувалося перетворити на вулицю, а частину двору перекрити скляним дахом (не здійснено, проект розробив арх. О. Кривошеєв за участю будівельної контори Л. Гінзбурга).
На поч. ХХ ст. фасад чотириповерхового будинку на Хрещатику переоформлено у зв'язку з влаштуванням тут кінотеатру «Експрес». Внаслідок при збереженні загальної композиційної структури будинок отримав оригінальні модернізовані необарокові форми декору. Аркові вікна двох верхніх поверхів, об'єднані пілястрами, було обрамлено пишно декорованими лиштвами. Площини стін під трьома високими фігурними фронтонами доповнювали кадуцеї – символи античного бога торгівлі Меркурія (Гермеса), а модифіковані фронтони вигнутих абрисів були акцентовані жіночими маскаронами. Розірвані карнизи, що завершували бічні і центральний ризаліти, підтримувалися барельєфами драконів.

1900 садиби А. Штіфлера і Л. Гінзбурга, де до того часу проживало бл. 700 мешканців, придбала страхова компанія «Росія» за 1 млн. 375 тис. крб. Як великий землевласник, маючи нерухомість і землю в багатьох містах Росії, компанія запланувала в Києві масштабне будівництво свого прибуткового будинку-пасажу з торговельними, конторськими і складськими приміщеннями. Трохи раніше, на межі 19–20 ст. вона спорудила прибутковий будинок з готелем на розі вулиць Хрещатик і Прорізної. Проект торговельного і кон-торського дому «Росія» був замовлений відомому петербурзькому арх. П. Андреєву. Вузька садиба між паралельними вулицями зумовила вибір планувального рішення будинку. Ідея створення вулиці між Хрещатиком і Мерінгівською була реалізована у формі будинку-пасажу з наскрізним проходом. Перед будівництвом пасажу було зруйновано всі дворові будівлі в обох садибах. Будівельні роботи розпочалися влітку 1913 з боку вул. Мерінгівської, 1914 зведено об'єм на цій вулиці, 1915 закінчено бічні корпуси. Але проект П. Андрєєва був реалізований лише частково: не виконано фасадної частини на Хрещатику: будівництву перешкодила 1-а світова війна.
1936 було заплановано реконструкцію пасажу для розміщення великого магазину «Дитячий світ». Перед пасажем, з боку Хрещатика архітектори Другої архітектурно-художньої майстерні Міськради В. Бульйон і О. Лінецький запроектували круглий майданчик, який сполучав вхід до пасажного двору з головним входом з вулиці. В арках, що оточували майданчик, планувалося розмістити 14 магазинів-кіосків, у центрі – фонтан, оточений скульптурами, зеленню й квітами. У серед. 1937 тут уже функціонували магазини «Дитячого світу», але масштабні будівельні роботи були призупинені через нестачу будівельних матеріалів. Роботи з пробивання наскрізного проходу крізь пасаж запізнювалися, не були закінчені двір, аркада в передній частині двору, вхід до «Дитячого світу» з боку Хрещатика. У повному об'ємі проект реалізований не був. Торговельна мережа пасажу була пристосована для найрізноманітніших потреб дітей. Тут мали зосереджуватися всі види торгівлі дитячими товарами, а також розміщуватися деякі виховні установи, педагогічна консультація, кафе-кондитерська, дитяча перукарня тощо. Інтер'єри мали прикрашати художній розпис стін на теми дитячого життя і казкового світу, скульптури, барельєфи, фризи і панно, макети, дитячі меблі тощо.
У листопаді 1941 споруда зазнала значних пошкоджень. У 1940–50-х рр. під час відбудови Хрещатика старі корпуси будинку були відновлені, за новим проектом (1949) виконано фасадну частину на вул. Хрещатик. Її автори – архітектори О. Власов, А. Добровольський, А. Малиновський, Б. Приймак,
В. Созанський (майстерня № 6 Державних архітектурних майстерень Управління у справах архітектури м. Києва, сучасний АТ «Київпроект»). У новому проекті було втілено первісну авторську ідею аркового проїзду з наскрізним розкриттям перспективи проїзду та вул. Заньковецької через другий проїзд – арку. На круглих гранітних півколонах-постаментах, що фланкують арку, було встановлено скульптурні групи. Праворуч від входу розміщувалося зображення колгоспниці і колгоспника зі снопом. Ліворуч – фігури двох робітників-метробудівців з рейкою. Автори – скульптори М. Вронський та О. Олійник отримали за ці твори Державну премію СРСР (1951). Скульптури знято 1998.
За одним із проектів, що не був реалізований, двоповерхові аркади бічних фасадів будинків № 13–17, що виходять до пасажу, мали прикрашати чотири монументальні алегоричні скульптури. Магазини пасажу, згідно з проектом 1949, зберегли довоєнне призначення (комплекс «Дитячий світ»). Внутрішні і зовнішні стіни перших поверхів (півциркульні площини над вікнами) були оздоблені декоративними панно, зокрема, в магазині дитячої книги – на теми казок О. Пушкіна. Аналогічно була оформлена зразкова дитяча перукарня.

План 1-го поверху
П'ятиповерховий об'єм з боку вул. Заньковецької та зовнішні фасади відновлено у формах 1914 з незначними змінами та доповненнями. Проект відновлення виконаний 1947 Державними архітектурними майстернями (арх. І. Коген). Роботи з його реконструкції завершено 1950. Роботи велися на замовлення тресту «Укрзаготбуд» Міністерства заготівель СРСР. У цілому, реконструкція і добудова пасажу, які тривали 1946–55, зберегли єдину неокласицистичну стильову основу його фасадів. Нова парадна вхідна частина в стильовому відношенні була орієнтована на ансамбль Хрещатика 1950-х рр., невід'ємною складовою якого вона стала. Спільні класичні витоки неокласицизму 1910-х рр. та «радянського ампіру» 1940–50-х рр. зумовили досить гармонійне поєднання цих стильових напрямів в одній споруді.
Будинок п'яти-, шестиповерховий (верхній поверх надбудовано) з підвалом, цегляний, тинькований, головними фасадами звернений в бік проїзду. Споруда являє собою тип відкритого пасажу з двох паралельних корпусів, з'єднаних торцевими об'ємами з арковими проїздами. Під всім будинком міститься великий підвал, який у двох третинах свого об'єму від вул. Хрещатик виходить за межі корпусів і пролягає також під проїздом. Розвинена мережа підвальних приміщень первісно призначалася для складів, торговельних закладів, майстерень, пралень та інших служб. У перших поверхах були торговельні зали, у верхніх, з секційним плануванням, – житло.
Фасади виконано у формах неокласицизму, одного з напрямів архітектури модерну. Головні фасади з боку проїзду складаються з кількох композиційно завершених частин. Центр близького до Хрещатика об'єму фланковано двома прямокутними ризалітами, між якими по першому – п'ятому поверхах розміщено пілястри коринфського ордера, п'ятий поверх завершує плаский ступінчастий щипець. Об'єм, прилеглий до вул. Заньковецької, має тридільну симетричну структуру фасаду, центр якого акцентовано розкріповкою з трикутним щипцем та великою півциркульною нішею над вікнами п'ятого поверху. Бічні частини розчленовано еркерами гранчастої форми з балконами. Фасади об'єднано міжповерховими гуртами та дощаним рустуванням перших поверхів. Торговельні приміщення виділено ве-ликими арковими прорізами-вітрина- ми. Строгі, геометрично чіткі форми пасажу характерні для неокласицизму, що увібрав у себе також риси сучасного йому раціонального напряму модерну. Виразну гладеньку поверхню стін доповнено акцентними рельєфними вставками-маскаронами, гірляндами, фігурними композиціями, в яких стилізовано класицистичну іконографію. Цементі рельєфи, що прикрашають пасаж, є зразком досконалого синтезу скульптури з архітектурними формами. Водночас, окремі композиції мають і самостійну мистецьку цінність. Рельєфи виконано на теми античної міфології в характерній стилістиці неокласицизму. Це, зокрема, сцени діонісійських процесій з купідонами та Діонісом в образі дитини на леві, парні групи – Венера і Марс та Нептун з німфою і дельфіном, окремі символічні вставки із зображеннями орла (символ Зевса), амурів, сов (символ богині муд-рості Афіни), рогів достатку тощо. Вони виконані у поширеній в 1890– 1910-х рр. імпресіоністичній манері й ефективно контрастують з великими стіновими площинами фасадів пасажу. Бічний фасад, звернений до скверу на вул. Архітектора Городецького, на рівні третього–п'ятого поверхів виділено колонадою коринфського ордера. В цілому форми фасадів вирізняються геометричною чіткістю і раціоналізмом.
Монументально трактовану головну арку пасажу заввишки у три поверхи вирішено у характерних формах т. зв. радянського ампіру (радянського бароко). У декорі фасадів застосовано високе рустування колотим натуральним каменем, профільовані карнизи, ліп-лення. Двоповерхові об'єми обабіч входу з відкритими терасами утворюють курдонер.
Садиба № 15 на вул. Хрещатик – унікальний для Києва зразок містобудівної структури, послідовний розвиток якої простежується за період століття: з серед. 1850-х рр. до серед.
х рр. Заслуговує на увагу й те, що форма чолового будинку з центральним проїздом на подвір'я, яка знайшла своє яскраве втілення і остаточний розвиток у типі пасажу, була закла-дена ще у двоповерховому будинку 1850-х рр., який залишався основою для пізніших добудов.
У будинку проживали відомі діячі науки і культури.
З листопада 1950 до жовтня 1998 в квартирі № 94 – Білинник Петро Сергійович (1906–98) – співак (ліричний тенор), народний артист СРСР (з 1954). У 1942–60 працював у Державному академічному театрі опери та балету УРСР ім. Т. Шевченка. Партії: Петро, Левко, Еол в операх М. Лисенка «Наталка Полтавка», «Утоплена», «Енеїда»; Андрій («Запорожець за Ду-наєм» С. Гулака-Артемовського), Ленський («Євгеній Онєгін» П. Чайковського) та ін. Відомий як виконавець народних пісень у концертах Державної заслуженої хорової капели «Думка» і Державної заслуженої капели бандуристів.

1969 в квартирі № 33 на третьому поверсі правого крила – Гмиря Борис Романович (1903–69) – співак (бас), народний артист СРСР (з 1951). У ці роки – соліст Державного академіч-ного театру опери та балету УРСР ім. Т. Шевченка (працював у ньому 41 і 1944–61). Володів голосом широкого діапазону, легкого оксамитового тембру. Один з провідних майстрів оперного мистецтва країни. В його репертуарі було 37 оперних партій вітчизняної і зарубіжної класики, радянських композиторів. Серед них: Тарас Бульба (однойменна опера М. Лисенка), Трохим («Наймичка» М. Вериківського; 1964 знявся в однойменному фільмі на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка), Сусанін [«Іван Сусанін» («Життя за царя») М. Глінки], Борис («Борис Годунов» М. Мусоргського), Мельник («Русалка» О. Даргомижського), Мефі- стофель («Фауст» Ш. Гуно), Дон Базі- ліо («Севільський цирульник» Дж. Россіні) та ін. Вперше виконав партії Кривоноса («Богдан Хмельницький» К. Данькевича, 1951), Валька і Тихона («Молода гвардія» і «Зоря над Двіною» Ю. Мейтуса, 1955), Рущака («Милана» Г. Майбороди, 1957).
Був тонким інтерпретатором камерної і народної музики. До концертного репертуару митця входило понад 500 творів світової вокальної класики та українських народних пісень. В останні роки життя багато гастролював по Радянському Союзу, Чехословаччині, Болгарії і Польщі (1956), Китаю. За концертно-виконавську діяльність відзначений Державною премією УРСР (1952).У квартирі створено меморіальний музей Б. Гмирі на громадських засадах.
1973 в квартирі № 30 на третьому поверсі правого корпусу – Гришко Михайло Степанович (1901–73) – співак (баритон), народний артист СРСР (з 1950). У роки проживання в цьому будинку – соліст Державного академічного театру опери та балету УРСР ім. Т. Шевченка, в якому працював 1936–41 і 1944–60. Володів рідкісним за красою і силою голосом. Один із провідних майстрів українського оперного мистецтва. В оперному репертуарі співака були партії: Султан («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Грязной, Мізгир («Царева наречена» і «Снігуронька» М. Римського-Корсакова), Остап, Микола («Тарас Бульба» і «Наталка Полтавка» М. Лисенка), князь Ігор (однойменна опера О. Бородіна), Демон (однойменна опера А. Рубінштейна), Євгеній Онєгін, Томський, Мазепа («Євгеній Онєгін», «Пікова дама», «Мазепа» П. Чайковського), Невідомий («Аскольдова могила» О. Верстовського), Яго, Жермон, Ренато, Ріголетто («Отелло», «Травіата», «Бал- маскарад», «Ріголетто» Дж. Верді), Ескамільйо («Кармен» Ж. Бізе) та ін. Був першим виконавцем партії Шибака в опері «Милана» Г. Майбороди, Богдана Хмельницького в однойменній опері К. Данькевича. Виступав як концертний співак, виконував романси українських, російських, зарубіжних композиторів, народні пісні.
1976 в квартирі № 2 на третьому поверсі – Жуковський Герман Леонтійович (1913–76) – композитор, народний артист УРСР (з 1973), заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1958). У
1958 викладав музично-теоретичні дисципліни в Київській консерваторії. Автор творів переважно великих форм: опер, балетів, музики для симфонічних оркестрів, хорів, а також для кінофільмів. Під час проживання в цьому будинку написав опери: «Від щирого серця» (1951), «Перша весна» (1960), «Один крок до любові» (1970), монооперу «Дружина солдата» (1967); балети: «Ростислава» (1956), «Лісова пісня» (1961), «Дівчина і Смерть» (1971); кан-тату «Дніпро шумить» (1957); хорову симфонію «Живи і пам'ятай» (1976) та ін. твори. Відзначений Державною премією СРСР (1950).
1997 у квартирі № 129 – Кусенко Ольга Яківна (1919–97) – актриса, народна артистка СРСР (з 1967); випускниця Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1941). Артистка Київського академічного українського драматичного театру ім. І. Франка (з 1944).
Актриса психологічного плану, правдиво і глибоко розкривала внутрішній світ своїх героїнь, відтворювала живі, яскраві характери. Створила цілу галерею образів як сучасниць, так і героїнь класичних творів. Серед них: Олена («Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького; 1951), Наташа («Дніпрові зорі» Я. Баша; 1952), Маруся («Житейське море» І. Карпенка-Карого; 1953), Катерина («Крила» О. Корнійчука; 1954), Бикова («Персональна справа» О. Штейна; 1955), Маруся («Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького), Анна («Украдене щастя» І. Франка; обидві – 1956), Регана («Король Лір» В. Шекспіра; 1959), Меланка («Свіччине весілля» І. Кочерги; Неля («Острів твоєї мрії» М. Зарудного; 1963), Беатріче («Багато галасу даремно» В. Шекспіра; 1964), Еврідіка («Антігона» Софокла; 1966), Софія Марківна («Старий» М. Горького; 1968), Андромаха («Кассандра» Лесі Українки), Інгігерда («Ярослав Мудрий» І. Кочерги; обидві – 1970), Ольга («Лавровий вінок» Л. Дмитерка; 1973), Наталія («...І змовкли птахи» І. Шамякіна; 1978), Федеївна Матільда («Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі; 1981), Зінаїда Петрівна («Сімейний детектив» Л. Синельникова; 1990).
Мала прекрасний голос, записала багато творів у фонд Українського радіо. Одночасно – голова правління Українського театрального товариства (1973– 87). Відзначена Державною премією СРСР (1951), премією ім. М. Заньковецької (1997; посмертно).
1950–53 в квартирі № 101 – Лебедев Сергій Іванович (1902–89) – фізіолог рослин, дійсний член УАСГН (з 1957), її віце-президент (1959–62), заслужений діяч науки УРСР (з 1973), ректор Одеського університету (1953–59), ректор Української сільськогосподарської академії (1959–62). Під час проживання в цьому будинку – завідувач відділу фізіології рослин Інституту ботаніки АН УРСР, одночасно в 1952– 53 – учений секретар Президії АН УРСР.
1950–70 в квартирі № 108 на третьому поверсі лівого корпусу – Михньов Анатолій Львович (1909–70) – терапевт, заслужений діяч науки УРСР (з 1958). З 1919 – професор Українського НДІ клінічної медицини, 1952–70 – його директор. Очолював кардіологічний комітет МОЗ УРСР. Досліджував проблеми обміну речовин при захворюваннях печінки, проблеми ревматизму та інші наукові напрями медицини, визначені фундатором інституту М. Стражеском.
1950–74 в квартирі № 10 на третьому поверсі – Некрасов Віктор Платонович (1911–87) – прозаїк і драматург. Одним із перших розповів у своїх творах правду про Велику Вітчизняну війну 1941–45, учасником якої він був. За своєю першою повістю «В окопах Сталінграда» (1946; 1947 відзначена Державною премією СРСР) написав сценарій кінофільму «Солдати» (1957, «Ленфільм»); за мотивами його повісті «У рідному місті» (1954) знято кінофільм «Місто запалює вогні» (1958, «Ленфільм»). Під час проживання у цьому будинку опублікував збірку нарисів «Перше знайомство» (1960), повісті «Кіра Георгіївна» (1961), «В житті та листах» (1971), збірки оповідань «Вася Конаков» (1961) і «Друга ніч» (1965) та інші твори.
Книжки письменника – чесна проза, що ламає стереотипи про людину на війні, про важке повернення фронтовиків до мирного життя, сталінські репресії та життя людей в інших країнах. Письменник протестував проти гонінь на українську мову та культуру, проти ув'язнення та видворення з країни інакомислячих, виступав за створення меморіалу загиблим у Бабиному Яру. На поч. 1960-х рр. почалася кампанія переслідування, на поч. 1970х рр. його виключили з лав КПРС, потім – із Спілки письменників і Спілки кінематографістів, припинили друкувати твори, розсипали набір двотомника. У квартирі провели обшук, вилучили весь архів. 1974 В. Некрасов виїхав з України – спочатку до Швейцарії, звідти – до Франції. 1979 його позбавили радянського громадянства. Помер у Парижі.
1963 в квартирі № 124 на третьому поверсі лівого крила – Нехода Іван Іванович (1910–63) – поет. Працював головним редактором видавництва «Молодь», відповідальним редактором журналу «Піонерія», завідувачем літературної частини Театру юного глядача в Києві. З 1958 – голова Кримського філіалу Спілки письменників України. Очолював комісію дитячої літератури Спілки письменників України.
Автор понад 60 поетичних збірок. У період проживання в цьому будинку було опубліковано такі книжки поета: «Повість про моїх друзів» (1952), «Хлопчаки з нашої вулиці» (1953), «Ду-ма про дружбу» (1954), «Весняні каруселі», «Вибране», «Пам'ять про французьку землю», «Хто сіє вітер» (1959), «Тобі, кохана» (1960) та ін.
1988 у квартирі № 105 – Острянин Данило Хомич (1906–88) – філософ, чл.-кор. АН УРСР (з 1957), заслужений діяч науки УРСР (з 1973). Працював в Інституті філософії АН УРСР: директор (1952–62), завідувач відділу історії філософської і суспільної думки на Україні (1962–63). У Київському державному університеті ім. Т. Шевченка: завідувач кафедри філософії гуманітарних факультетів (1963–69), завідувач кафедри історії філософії (1969–78), професор-консультант (з 1978).
Автор бл. 250 наукових праць у галузі історії філософської думки, філософії природознавства. Зачинатель розробки філософської спадщини українського народу від часів Київської Русі. Під керівництвом та за участю вченого підготовлено «Нарис історії філософії на Україні» (1966). Досліджував світогляд видатних діячів вітчизняної науки і техніки.
1970 у квартирі № 85 – Пишкін Борис Андрійович (1893–1970) – вчений у галузі гідротехніки, чл.-кор. АН УРСР (з 1951). У роки проживання за цією адресою – завідувач відділу Інституту гідромеханіки АН УРСР (1948–70). Одночасно – професор Київського гідромеліоративного інституту (1948–60), завідувач кафедри Київського державного університету ім. Т. Шевченка (з 1962, працював з 1961).
Створив новий напрям у гідротехніці – динаміку берегів і водосховищ. Автор понад 200 наукових праць, присвячених конструкціям і розрахунку гідротехнічних споруд, питанням дії вітрових хвиль на гідротехнічні споруди і береги, методиці розрахунку інженерного захисту берегів водосховищ і морів від розмивання і затоплення, перетворення гідравлічної структури потоку. Вперше у світі дослідив залежність для визначення висоти накату на укоси складного обрису. Вперше визначив залежність відбиття хвиль від їх крутизни і нахилу укосу гідротехнічних споруд. За його рекомендаціями побудовані берегозахисні та інші гідротехнічні споруди на річках та морях.
56 у квартирі № 4 – Ройтер Володимир Андрійович (1903–73) – фізико-хімік, акад. АН УРСР (з 1961), заслужений діяч науки УРСР (з 1964), один із засновників макрокінетики. У цей період працював в Інституті фізичної хімії ім. Л. Писаржевського (з 1929; див ст. 198).
1918–19 – Юткевич Сергій Йосипович (1904–85) – кінорежисер, художник, теоретик кіно, народний артист СРСР (з 1962), Герой Соціалістичної Праці (1974). Жив у цьому будинку ра-зом з батьками. Продовжував заняття живописом і театральним мистецтвом. Навчався у художній школі театральної художниці О. Екстер. Працював асистентом режисера у Другому Державному драматичному театрі УСРР ім. В. Леніна (колишній театр «Соловцов»). Разом з майбутніми відомими кінорежисером Г. Козінцевим та драматургом
О. Каплером давав лялькові вистави в клубах і на вулицях міста. 1919 вони створили сатиричний театр «Арлекін», де С. Юткевич був режисером, художником і актором. Театр, що проіснував кілька місяців, давав вистави у стилі народного балагану. З 1924 працював на кіностудіях Москви і Ленінграда, удостоєний за свої фільми Державної премії СРСР (1941, 1947, 1967, 1983).
На фасаді будинку встановлено бронзові меморіальні дошки з барельєфними портретами Б. Гмирі (1973; ск. І. Кавалерідзе, арх. В. Гнєздилов), М. Гришка (1981; ск. М. Рапай, арх. А. Ігнащенко), А. Михньова (1972; ск. О. Скобликов, арх. А. Ігнащенко), В. Некрасова (1990; скульптори В. Селібер, І. Вайнер, арх. В. Романов), І. Неходи (1972; ск. К. Кузнецов, арх. В. Гнєздилов) [1913].