У кін. 1920-х рр. стару забудову знесено. На звільненій території запроектовано будівництво нового багатоповерхового житлового будинку ЖБК «Роліт» (кооперативу робітників літератури) на 56 квартир. Споруджувався у дві черги.
1930-31 проект першої черги виконано архітекторами В. Кричевським і П. Костирком, 1935 проект другої черги — арх. М. Сдобнєвим. 1931—34 по-будовано корпус у стилі конструктивізм на вул. М. Коцюбинського з відхиленням від проекту — наріжну частину об'єму з циліндричним еркером не реалізовано. 1935 розпочато другу чергу будівництва, 1936—39 до корпусу на вул. М. Коцюбинського прибудовано шести-, семиповерховий наріжний об'єм на червоній лінії вул. Б. Хмельницького.

Корпус по вул. М. Коцюбинського має від п'яти до семи поверхів, на підвалі, в плані прямокутний, із ступінчастими виступами, багатосекційний. Перекриття пласкі, дах кожної секції двосхилий. Цегляний, у 1980-х рр. лицьовий фасад обкладено плиткою, дворо-вий фасад тинькований, пофарбований, цокольний поверх оброблено під «стрічковий» руст «шубою». Вікна прямокутні, об'єднані гуртами. В місці прилягання до наріжного корпусу розміщено лоджії з балясинами балконів.
Загальна об'ємно-планувальна структура шести-, семиповерхового корпусу вздовж вул. Б. Хмельницького складається з трьох об'ємів, один з яких має аркову перголу, де, за задумом автора, мало бути розміщено відкрите літнє кафе. Пізніше аркові отвори були засклені. За планувальною композицією являє собою один блок з двома чотири- і п'ятикімнатними квартирами на кожному поверсі. По центру об'єму — тримаршовий сходовий вузол, а також двомаршові сходові клітки з боку двору. П'ятикімнатні квартири запроектовано за принципом анфілад- ності, де винятком є дитяча кімната, розміщена окремо, в глибині квартири. Фасади тиньковані, пофарбовані, чолові оздоблено розміткою під руст, цокольний поверх — високоякісним сірим грубоколотим гранітом з ко- ростенського кар'єра. В оздобленні фасадів цієї частини будинку використано елементи класицистичної архітектури — півциркульні вікна з наличниками і замковими каменями, лопатки, пілястри, орнаментальні композиції. Центр чолового фасаду виділено шістьма пілястрами композитного ордера, які підтримують прямокутні парапети. Балкони прямокутні, різної довжини, спираються на фігурні цементні кронштейни. На рівні шостого поверху проходять міжповерховий та вінцевий профільовані карнизи, підкреслені дентикулами. Рядові вікна прямокутні, вікна аттикового поверху перголи — з півциркульними перемичками та лиштвами, заверше-ними замковими каменями. Міжвікон- ні простінки оформлено простими пілястрами, підвіконні фільонки прикрашено низкою балясин. Між вікнами сьомого поверху — прямокутні вставки, виконані в техніці, яка нагадує сграфіто.
В інтер'єри житлових приміщень було введено оздоблення ліпленими гуртами, карнизами. На стелі головного вестибуля зберігся плафон, поле якого декоровано шестикутними кесонами з ліпленими розетками у центрі.
В архітектурі будинку чітко простежуються характерні стильові особли-

вості розвитку радянської архітектури кін. 1920-х — серед. 1930-х рр., використання стилю конструктивізм і форм класицистичної архітектури.
У будинку проживали відомі діячі культури.
1954—88 у квартирі № 55, потім у квартирі № 20 на п'ятому поверсі — Автомонов Павло Федорович (1922—88) — письменник, критик.
Учасник Великої Вітчизняної війни, яка стала основною темою його творчості. Автор повістей «Ліс шумить» (1955), «Його прізвище невідоме» (1959), «Автограф сержанта Цибулі» (1967), «Льодовий десант» (1981), «Фронт не позначено» (1987); книжки нарисів «Партизани. Дніпро. 1943» (1973); трилогій «Коли розлучаються двоє» (1959) і «П'ята застава» (опубл. 1989); романів «Так народжувались зорі» (1963), «Каштани на спомин» (1975), «Другий фронт» (1980), «На Західному напрямку» (1985). Йому належать літературні записи спогадів партизанських командирів.
1957—84 у квартирі № 53, потім — у трикімнатній квартирі № 24 на другому поверсі будинку, вікнами на вулицю М. Коцюбинського та на подвір'я — Антоненко-Давидович Борис Дмитрович (1899—1984) — письменник, автор понад 20 книжок оповідань, повістей, роману, літературно-критичних нарисів і портретів.
1935 був заарештований за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації, 1956 реабілітований. Після відбуття 22 річного строку в таборах 1957 по-вернувся до Києва. Йому повернули членство в Спілці письменників, але під час т. зв. застою цькували, фабрикували персональні справи, «розбирали» на зборах. Друкували тільки «вибрані» твори. Письменник був членом Пен-клубу в Лондоні, українська діаспора в Йью-Йорку відзначала його 75-річчя, про нього розповідало радіо «Свобода», твори видавались англійською, німецькою, польською мовами. Можливо, це уберегло його від повторного арешту, хоча у квартирі робились обшуки, вилучалися рукописи, письменника викликали на допити. 1971 для нього знову закрилися двері журналів та видавництв, його ізолювали від літературного процесу.
У роки життя тут написав книжки оповідань, повістей і нарисів: «Збруч», «В сім'ї вільній, новій», «Золотий кораблик», «Слово матері» (всі — 1960); роман «За ширмою» (1957); збірки статей «Здалеку і зблизька» (1960), «Про що і як» (1962), «В літературі й коло літератури» (1964); мовознавчу працю «Як ми говоримо» (1970). Перекладав з російської та німецької мов.
За книжку «Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки» удостоєний Державної премії України ім. Т. Шевченка (1992; посмертно).
1934—39 у квартирі № 31 на першому поверсі, 1939—40 — у двокімнатній квартирі № 76 — Бажан Микола Платонович (1904—83) — письменник, державний діяч, акад. АН УРСР (з 1951), Герой Соціалістичної Праці (1974), заслужений діяч науки УРСР (з 1966), заслужений діяч мистецтв Грузинської РСР (з 1964), народний поет Узбекистану (з 1968).
1940-41 редагував журнал «Радянська Україна».
У роки проживання в цьому будинку побачили світ збірки віршів та поем: «П'ять поезій» (1935), «Мати», «Батьки й сини» (обидві — 1938), «Ямби» (1940). За переклад поеми Ш. Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» відзначений Державною премією Грузинської РСР (1937).
1952—94 у квартирі № 21 на першому поверсі — Бичко Валентин Васильович (1912—94) — поет, драматург.
Був головним редактором видавництва «Молодь», редактором журналу «Піонерія».
Автор книжок для дітей: «Літа піонерські» (1954), «Сонечко й Хмаринка», «Козачок» (1964), «Дід, баба та онуки» (1967), «Вогнище» (1969), «Лісова перепустка» (1971), «Сімейний альбом» (1976); автобіографічної повісті «Благословлялося на світ» (1969); збірок поезій «Біля серця близько» (1955), «Простота» (1963), «Колір часу» (1974), «Відкриття» (1982). Письменникові належать також тексти пісень, лібрето опер, художні переклади.
Відзначений літературною премією ім. Лесі Українки (1977).
1944—55 у квартирі № 39 — Ватуля Олексій Михайлович (1891—1955) — актор, педагог, народний артист УРСР (з 1940), заслужений діяч мистецтв УСРР (з 1935); вихованець Музично-драматичної школи ім. М. Лисенка (1913—16).
Сценічну діяльність почав 1917, вступивши до «Молодого театру». 1920 разом з А. Бучмою, К. Кошевським, О. Рубчаківною, Г. Юрою та іншими був одним із засновників Київського українського драматичного театру ім. І. Франка, де грав протягом 35 років. Створив ряд визначних сценічних образів. Серед них: Гус, Гонта («Іван Гус», «Гайдамаки» за Т. Шевченком), Максим Кривоніс, Берест, Хмара, Горлов («Богдан Хмельницький», «Платон Кречет, «Макар Діброва», «Фронт» Корнійчука), Михайло («Суєта» Карпенка-Карого), Городничий, Осип («Ревізор» М. Гоголя), Прибитков («Остання жертва» О. Остро вського), Філіпп («Дон Карлос» Й.-Ф. Шіллера) та ін. Останньою роботою майстра сцени була роль генерала Стесселя у п'єсі «Порт-Артур» І. Попова та О. Степанова. Ролі в кіно: Гнат («Нескорені»), Кривоніс («Українські мелодії»; обидві — 1945, Київська кіностудія художніх фільмів).
Тривалий час викладав майстерність актора в драматичній студії при театрі ім. І. Франка, керував драматичною студією самодіяльного мистецтва київського Будинку вчителя.
Сценічну творчість поєднував з громадською діяльністю. 1944 разом з О.Білецьким, М. Рильським, Г. Юрою був одним з фундаторів Українського театрального товариства, 1948—51 — заступник голови президії УТТ. Керував шефською роботою театру ім. І. Франка на київському заводі «Укркабель». Виїздив з виставами до багатьох міст і сіл України та інших республік Радянського Союзу.
1938—2002 (з перервою під час війни) спочатку у квартирі № 1, потім — у № 74 — Вишеславський Леонід Миколайович (1914—2002) — поет, перекладач, критик, літературознавець, учасник Великої Вітчизняної війни — спеціальний кореспондент фронтових газет «Защитник Родины», «За нашу победу», друкувався в центральних газетах СРСР. 1958—65 очолював редакцію журналу «Советская Украина». На честь поета названо одну з малих планет Сонячної системи (астероїд 2953) «Вишеславія».
Писав російською мовою. Твори (збірки): «Здрастуйте, сонце!» (1938), «Чайка» (1946), «Подвиг мрійників: Вірші і балади» (1949), «Молодість світу», «Пісня з Дніпра» (обидві — 1951), «Шляхами правди» (1952), «Спорідненість» (1955), «Простір» (1956), «Лірика і героїка» (1957), «Щедрість» (1960), «Це — Батьківщина моя!» (1961), «Мої вісті», «Зоряні сонети» (обидві — 1962; передмову до останньої написав перший космонавт СРСР Ю. Гагарін), «Сонети і балади» (1966), «Гіллясте дерево» (1969), «Ковток часу» (1970), «Ґрунт» (1973), «Вірші» (1974), «Річка» (1975), «Зоряні сонети і земні строфи» (1980), «Сковородинівське коло» (1980), «Сніжна весна» (1981), «Вибрані твори» (1984), «Близька зірка», «Моя планета» (обидві — 1987), «Дзвони крізь листя», «Напам'ять: Спогади» (обидві — 1989), «Фантастичні події на планеті Вишеславія» (1996), «Лірики» (1999), «Миколаївська колиска: Вірші про рідне місто» (2000). Перекладав твори Лесі Українки, І. Франка, Т. Шевченка.
За двотомник віршів «Основа» і збірку «Вірші» (обидві — 1974) поет удостоєний премії ім. П. Тичини (1975). 1984 за збірку віршів «Близька зірка» (1983) відзначений Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка. 1939—41, 1945—79 у квартирі № 10 на п'ятому поверсі — Воскрекасенко Сергій Іларіонович (1906—79) — поет, автор сатиричних віршів і фейлетонів. Працював у журналі «Перець», під час Великої Вітчизняної війни — військовий кореспондент газети «За Радянську Україну!».

У цей час опублікував збірки: «Поезії» (1939), «Сатира» (1946), «Цілком серйозно» (1947), «Взагалі і зокрема» (1948), «Кому хвала, кому хула» (1952), «Березова каша» (1955), «З перцем!» (1957), «І всерйоз, і жартома» (1960), «Сатиричні мініатюри» (1965), «Рвись увись, але й під ноги дивись» (1973); книжки для дітей «Веселинки» (1972), спогади «Портрети зблизька» (1977). Автор поетичних перекладів.
1934—41, 1945—89 у квартирі № 25, потім — у чотирикімнатній квартирі № 55 на шостому поверсі будинку, вікнами на вул. М. Коцюбинського та на подвір'я — Голованівський Сава Овсійович (1910—89) — письменник, драматург.
З перших і до останніх днів Великої Вітчизняної війни був у діючій армії, кореспондент фронтових газет «Красная Армия» і «За честь Батьківщини». Не раз обирався до складу керівних органів Спілки письменників України. Видав понад 50 книжок: збірки віршів, нариси та публіцистику, романи, повісті і п'єси.
У роки проживання в цьому будинку написав поетичні книжки: «Перша
книга» (1936), «Доля поета» (1939), «Дорога» (1946), «Близьке й далеке» (1948), «Роки» (1960), «Клени» (1967), «Досвід» (1970), «Біографія берези» (1974), «Синій птах» (1980), «Міст до людей» (1985), «Вічний вогонь» (1986); романи «Тополя на тому березі» (1965), «Корсунь» (1972); п'єси «Марія» (1936), «Сонячна сторона» (1955), «Істина дорожча» (1962), «Далека луна», «Тінь минулого дня» (обидві — 1967). На сюжет п'єси «Поетова доля» композитор В. Йориш написав оперу «Шевченко» (поставлена 1940 у Київському державному академічному театрі опери та балету ім. Т. Шевченка). Вірші «Земляки» поклав на музику композитор Ю. Мейтус, «Про мою Україну» — І. Віденський. Перекладав з російської, німецької, чеської, польської, румунської, англійської мов.
1934—39 у квартирі № 18, 1939—41, 1945—72 — у чотирикімнатній квартирі № 71 на шостому поверсі, вікнами на вул. Б. Хмельницького та на подвір'я
Головко Андрій Васильович (1897—1972) — письменник.
Учасник Великої Вітчизняної війни, військовий кореспондент газети «Комуніст» («Радянська Україна») та фронтової газети «За честь Батьківщини». Під час проживання у цьому будинку написав і опублікував роман «Артем Гармаш» (у 3-х кн., 1951, 1960, 1971); п'єсу «Райське яблуко» (1946); кіносценарії «Митько Лелюк» (1937) та «Літа молодії» (1940). За 1-у і 2-у книги роману «Артем Гармаш» удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1969).
1979 Спілка письменників України встановила щорічну літературну премію ім. А. Головка за кращий роман року.
1949—95 в квартирі № 65 на третьому поверсі — Гончар Олесь (Олександр) Терентійович (1918—95) — письменник, громадський діяч, акад. АН УРСР (з 1978). Учасник Великої Вітчизняної війни. Голова Українського республіканського комітету захисту миру (з 1973), член Всесвітньої ради миру. Голова правління Спілки письменників України (1959—71).
Твори: збірки оповідань «Південь» (1951), «Чари-комиші» (1958), «Маша з Верховини» (1959), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955), романи «Таврія» (1952), «Перекоп» (1957), «Людина і зброя» (1960), «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980) і повість «Бригантина» (1973). Новели: «Новели» (1949), «Геній в обмотках», «Народний артист», «Corrida» (всі — 1980-і рр.), оповідання «Чорний Яр» (1986). Літературознавчі, літературно-критичні й публіцистичні статті, нариси, зібрані у книжках «Про наше письменство» (1972), «Письменницькі роздуми» (1980). Розвідки про творчість Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки,
М. Коцюбинського, О. Довженка, А. Головка, А. Малишка, В. Симоненка; статті «Цвіт слова народного» (про українську мову), «Гоголівськими шляхами» (обидві — 1981), «Рабіндра- нат Тагор українською мовою» (1982), «На землі Камоенса» (1985), «То звідки ж взялася "звізда полин"?» (1987) та ін. Автор сценаріїв художніх фільмів «Тронка» (1971), «Абітурієнтка» (1973), «Все перемагає любов» (1987) та ін., знятих на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. За його творами поставлено спектакль «Прапо-роносці» (1975), балет «Таврія» (1959) та ін. Очолив добродійний фонд відбудови Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря, (з 1996 — Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам'яток історико-культурної спадщини ім. О. Гончара).
Лауреат Державної премії СРСР (1948, 1949, 1982), Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1962), Ленінської премії (1964).
Похований на Байковому цвинтарі.
1939—41, 1944—48 у квартирі № 62 на першому поверсі — Гофштейн Давид Наумович (1889—1952) — поет, перекладач, єврейський культурно-громадський діяч.
Під час 2-ї світової війни і після неї — активний діяч Єврейського антифашистського комітету (ЄАК) і єврейської секції спілки Союзу єврейських письменників. 1948 заарештований, 12 серпня 1952 розстріляний у справі ЄАКу. 1955 реабілітований.
Писав на ідиш. Автор збірок поезій «Нові простори» (1939), «Я вірю» (1944), «Вибрані поезії» (1945), «Вибрані твори» (1948). Твори письменника багато разів видавались у перекладах українською і російською мовами. Перекладав на їдиш твори О. Пушкіна, Ш. Руставелі, Т. Шевченка.
У кін. 1930-х рр. — 1941 у квартирі № 54 — Даніель Юлій Маркович (справж. — Меєрович; 1925—88) — прозаїк, поет, перекладач, дисидент. Зі школи пішов на фронт, воював на 2-му Українському та 3-му Білоруському фронтах, був тяжко поранений.
З 1957 публікувався в СРСР як перекладач поезії 20 ст. (вірші фінських, калмицьких, латиських, азербайджанських, вірменських та інших поетів), творів світової класики. З 1958 публікував за кордоном критично налаштовані до радянської влади повісті та оповідання (під псевдонімом «Николай Аржак»). 1965 заарештований, засуджений наступного року на п'ять років виправних таборів за антирадянську пропаганду (разом з А. Синявським; процес «Синявського—Даніеля»). Після звільнення з 1970 жив у Калузі, потім — у Москві, публікував перекла-

ди під псевдонімом «Юрий Петров».
1952—83 у трикімнатній квартирі № 29 на п'ятому поверсі, вікнами на вул. М. Коцюбинського та на подвір'я — Дубов Микола Іванович (1910—83) — письменник. Був заступником головного редактора журналу «Радянська Україна» («Райдуга»).
Автор прозових книжок, присвячених, в основному, дітям і підліткам. У роки проживання в цьому будинку вийшли книжки: «Вогні на річці» (1952), «Хлопчик біля моря», «Небо з макове зерня» (обидві — 1963), «Біля самітного дерева», «Утікач» (обидві — 1966), «Колесо Фортуни» (1978), «Рідні та близькі» (1980). За роман «Горе одному» (кн. 1 «Сирота», кн. 2 «Жорстка проба») удостоєний Державної премії СРСР (1970).
1952—90 у квартирі № 75, потім у п'ятикімнатній квартирі № 68 на четвертому поверсі, вікнами на вулиці Б. Хмельницького та М. Коцюбинського — Забашта Любов Василівна (1918—90) — поетеса. Дружина письменника А. Малишка.
Автор збірок «Дороги дружби» (1953), «Гніздо голубки» (1960), «Пісня і хліб» (1961), «Незабудки» (1966), «Берег надії» (1974), «Вересневі світанки» (1978), «Київська гора» (1982), «Відлуння тривожних доріг» (1985); книжок для дітей «Паляниця білолиця» (1963), «Коли я виросту» (1975); поем «Квіт папороті» (1959), «Тернова доля» (1961), «Маруся Чурай» (1968), «Роксолана» (1971), «Леся Українка» (1973), «Софія Київська» (1982). Прозові твори: повісті «Крила Арсена Дороша» (1968), «Будинок мого дитинства» (1984), роман-хроніка «Крилаті мої кораблі» (1983), документально-художня повість «Спалення мадонни» (1989).
1964—83 у квартирі № 64 на другому поверсі — Коваленко Леонід Миколайович (літературний псевд. — В. Лемко; 1922—83) — критик, літературознавець.
З 1948 працював в Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР.
Автор літературно-критичних праць, присвячених творчості А. Головка, О. Гончара, А. Малишка, О. Копиленка, П. Тичини. Досліджував розвиток української літератури, міжслов'янських літературних зв'язків. Брав участь у написанні «Історії української радянської літератури» (1964), «Історії української літератури» (1971, т. 8), «Історії радянської багатонаціональної літератури» (1972, т. 4), «Історії Києва» (1960, 1964), тому «Київ» серії «Історія міст і сіл Української РСР» (1968). Автор книжок: «Долаючи відстані і кордони» (1968), «Мовами світу», «Фронтовий щоденник» (опубл. 1986), «Статті та нариси» (опубл. 1987).
Відзначений премією ім. О. Білецького (1988; посмертно).
1934—41, 1943—58 у квартирі № 37, потім у п'ятикімнатній квартирі № 72 на шостому поверсі, вікнами на вулиці Б. Хмельницького та М. Коцюбинського — Копиленко Олександр Іванович (1900—58) — письменник, театральний критик.
Під час Великої Вітчизняної війни працював на радіостанції «Радянська Україна». До Києва повернувся одразу після звільнення міста в кін. 1943. Навесні 1945 як спеціальний кореспондент газети «Радянська Україна» був свідком штурму Берліна. Був членом редакційної ради «Дитвидаву» та видавництва «Молодь». Обирався членом правління Спілки письменників України.
Опублікував понад 100 книжок. Значне місце в творчості письменника посідають книжки для дітей та юнацтва. У роки життя за цією адресою написав романи «Дуже добре» (1936), «Десяти-класники» (1938), «Лейтенанти» (1947), «Земля велика» (1957); збірки оповідань для дітей «Хатинка хлопчика- мізинчика», «Петроградський хлопчик» (обидві — 1946), «Адмірал» (1948), «Сонячний ранок» (1949), «Подарунок» (1956); п'єсу «Чому не гаснуть зорі» (1944).
1978 засновано премію ім. О. Копиленка, яку вручають письменникам та художникам за кращі твори, присвячені дітям.
1934—38 у квартирі № 15 на третьому поверсі — Корнійчук Олександр Євдокимович (1905—72) — драматург, державний і громадський діяч, акад. АН УРСР (з 1939) і АН СРСР (з 1943), Герой Соціалістичної Праці (1967), голова Спілки письменників України (1938—41, 1946—53).
У цей час написав п'єсу «Платон Кречет» (1935), героїко-романтичну драму «Богдан Хмельницький» (1938, удостоєна Державної премії СРСР 1941). 1934—41, 1944—52 у квартирі № 2, потім — у трикімнатній квартирі № 4 на другому поверсі, вікнами на вул. М. Коцюбинського та на подвір'я — Кочерга Іван Антонович (1881—1952) — письменник, драматург, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1950).

1941 редагував журнал «Театр», під час Великої Вітчизняної війни — газету «Література і мистецтво» (у м. Уфа, РФ). Основними жанрами творчості письменника були історична драма та соціальна комедія, водевіль і оперета. У роки проживання в цьому будинку вийшли п'єси «Підеш — не вернешся» (1935), «Чорний вальс» (1937), «Квартет» (1942), «Ярослав Мудрий» (1944), збірка «Історичні драми» (1948). Автор віршів, літературно-критичних статей.
1934—37 у квартирі № 46 — Кулик Іван Юліанович (справж. ім'я та по батькові — Ізраїль Юдельович; 1897—1937) — письменник, партійний, радянський державний та громадський діяч; член першого радянського уряду України (1917).
У роки проживання за цією адресою був членом ЦК КП(б)У, ЦВК УСРР, директором Партвидаву ЦК КП(б)У (1937), головою республіканського радіокомітету (з 1936), заступником директора Інституту літератури ім. Т. Шевченка, першим головою Спілки пись-менників України (з 1934). Перший редактор журналу «Радянська література» (з 1934; тепер «Вітчизна»). Один з ініціаторів об'єднання громадськості України у справі охорони пам'яток історії та культури. 1937 заарештований за звинуваченням у керівництві контрреволюційною націоналістичною троцькістською організацією та в шпигунстві на користь Англії. Засуджений на вищу міру покарання, загинув 1937. У 1956 реабілітований.
Як письменник працював майже в усіх родах і жанрах літератури: поезії, прозі, критиці, літературознавстві, публіцистиці. Твори: збірник новел «Записки консула» (1934), поема «Змужніла молодість» (1935), збірка оповідань і нарисів «Васько Квасник» (1934).
Перекладав українською мовою твори Е. Багрицького, Н. Бараташвілі, М. Тихонова; в його перекладі вийшла «Антологія американської поезії» (1928).
1934—41, 1944—64 у квартирі № 9, потім — у трикімнатній квартирі № 38 на четвертому поверсі, вікнами на вул. М. Коцюбинського та на подвір'я — Кундзіч Олексій Леонардович (1904— 64) — письменник, перекладач.
У перші дні Великої Вітчизняної війни добровольцем пішов на фронт, кореспондент дивізіонної газети, потім військовий кореспондент газети «Радянська Україна», з кінця 1941 працював у газеті «Література і мистецтво» (м. Уфа, РФ).
У період проживання в цьому будинку написав і видав повісті «Родичі» (1936), «Кола йде до Коломиї» (1941), збірку оповідань «Дорога на Крем'янець» (1946).
Перекладав українською мовою твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, Л. Толстого, М. Лескова та ін. Виступав як публіцист, літературний критик, теоретик перекладу. Його перу належать збірки статей «Дієзи в ключі» (1956), «Слово і образ» (1966).
1934—52 (з перервою під час війни) у квартирі № 13 на другому поверсі — Ле Іван (справж. — Мойся Іван Леонтійович; 1895—1978) — письменник, учасник Великої Вітчизняної війни — співробітник політуправління Південно-Західного фронту, з 1943 — спеціальний кореспондент газети «Известия».

Автор книжок нарисів і оповідань «Новели» (1936), «Шляхами Полтавщини» (1949), романів «Історія радості» (1938), «Південний захід» (1950, у співавт. з О. Левадою), історичного роману «Наливайко» (1940).
1939—41, 1944—68 у чотирикімнатній квартирі № 63 на другому поверсі, вікнами на вул. Б. Хмельницького та на подвір'я — Лятошинський Борис Миколайович (1895—1968) — композитор, диригент, педагог, народний артист УРСР (з 1968), заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1945), професор Московської консерваторії (1935—38, 1941—44).
Професор Київської консерваторії (з 1935), в якій викладав з 1920. Виховав багатьох відомих композиторів, музикантів та музикознавців, створив композиторську школу. Був членом журі різних міжнародних конкурсів (ім. П. Чай- ковського в Москві, квартетного у Бельгії), головою журі республіканського конкурсу ім. М. Лисенка. Обирався членом правління Спілки композиторів СРСР, членом президії і правління Спілки композиторів України. Творчість композитора охоплює всі музичні жанри. Написав дві опери, п'ять симфоній, чотири симфонічні поеми, три увертюри, чотири оркестрові сюїти, концерт для фортепіано з оркестром, дві кантати, ряд камерних творів, музику до театральних вистав та кінофільмів.
Твори періоду проживання за цією адресою: кантата «Заповіт» на слова Т. Шевченка (1939), Третя (1951), Четверта (1963) та П'ята («Слов'янська»; 1966) симфонії, «Слов'янська увертюра для симфонічного оркестру» (1961), музика до кінофільмів «Тарас Шевченко» (1951), «Григорій Сковорода» (1959), «Іван Франко» (1966), численні хори та романси.
За «Український квінтет» удостоєний Державної премії СРСР (1946), за музику до кінофільму «Тарас Шевченко» — Державної премії СРСР (1952), за оперу «Золотий обруч» — Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1971, посмертно). 1958 за ряд музичних творів на польську тематику композитор відзначений премією уряду ПНР «За зміцнення радянсько-польської дружби» та нагороджений ювілейною «Медаллю тисячоліття».
З 1981 ім'я Б. Лятошинського носить Київський камерний хор.
1937, 1952—70 у квартирі № 1, потім — у п'ятикімнатній квартирі № 68 на четвертому поверсі, вікнами на вулиці Б. Хмельницького та М. Коцюбинського — Малишко Андрій Самійлович (1912—70) — поет, перекладач, громадський діяч. Чоловік поетеси Л. Забашти. Проводив громадську роботу, був заступником голови правління Спілки письменників України, головою Республіканського правління АПН, депутатом Верховної Ради УРСР 3—6 скликань. Видав понад 40 поетичних книжок, у т. ч. «Нові горизонти» (1953), «Що записано мною», «Франко у Криворівні» (обидві — 1956), «Серце моєї матері» (1959), «Полудень віку», «Дубовий цвіт» (обидві — 1960), «Віщий голос», «Листи на світанні» «Тарас Шевченко» (усі — 1961), «Далекі орбіти» (1962), «Дорога під яворами» (1964), «Рута» (1966), «Серпень душі моєї» (1970).
Багато віршів поета покладено на музику («Пісня про рушник», «Стежина»), вони стали народними піснями. Перекладав українською мовою вірші Г. Гейне, Я. Купали, О. Пушкіна, О. Твардовського та ін. Виступав як літературний критик. Йому належать книжки «Думки про поезію» (1959), «Слово про поета М. Т. Рильського та його творчість» (1960) та ін. Відзначений Державною премією СРСР за збірку віршів «Лірика» та поему «Прометей» (1947), за цикл віршів «Дорога під яворами» (1969). Збірка «Далекі орбіти» відзначена Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка (1964). Журнал «Дніпро» заснував премію ім. А. Малишка за кращу публікацію.
1934—37 у чотирикімнатній квартирі № 52 на п'ятому поверсі, вікнами на вул. М. Коцюбинського та на подвір'я Микитенко Іван Кіндратович (1897—1937) — письменник, драматург, театральний діяч; завідувач літературної частини Одеського українського драматичного театру (1925—26); один з керівників ВУСПП (1920-і рр.), член оргкомітету Спілки письменників України (1932).
Був членом ЦВК України, головним редактором журналу «Советская литература», членом Міжнародного бюро боротьби проти фашизму. 1935 (Париж) і 1937 (Мадрид) був учасником Міжнародних антифашистських конгресів на захист культури. 1934 обраний членом правління Спілки письменників СРСР та секретарем правління Спілки письменників України.