Засновниками колегії були громадський діяч із старовинного українського роду, землевласник Г. Ґалаґан та його дружина К. Ґалаґан (уроджена Кочубей). Приводом для створення навчального закладу стала наґла смерть їхнього єдиного сина 27 квітня 1869. Г. Ґалаґан продав власний будинок на вул. Хрещатик (сучасна адреса — вул. Хрещатик, 30) і 4 серпня 1869 придбав у військового інж. А. Никифораки садибу з будинком на розі вулиць Кадетської (тепер вул. Б. Хмельницького) та Олексіївської (тепер вул. Терещенківська), в якій раніше містилося жандармське управління, пізніше — приватний жіночій пансіон. Арх. О.Шіле перебудував та пристосував споруду до потреб навчального закладу. 4 березня 1871 Г. Ґалаґан докупив сусідню садибу (№ 7), що належала дружині статського радника Н. Климович і виходила на вул. Єлизаветинську (тепер вул. Пушкінська). Тут стояли муровані особняк 1830—40-х рр. у стилі класицизм з мезоніном та двоповерхові служби. В особняку проживала родина фундаторів, з 1900 — викладачі. Ймовірно, автором споруди (зруйнована 1981) був арх. В. Беретті. У х рр. зведено житловий будинок для персоналу навчального закладу. Щоб забезпечити існування навчального закладу, фундатори закріпили за ним навіки Покорщину, Лебединець, Макіївський, Мостицький та інші маєтки у Полтавській та Чернігівській губерніях, загалом бл. 8 тис. десятин землі.
Навчальний корпус (№ 11). Неодноразово добудовувався і перебудовувався впродовж останньої третини
ст., бл. 1896 набув сучасного вигляду. За проектом арх. О. Шіле на вул. Б. Хмельницького прибудовано двоповерховий об'єм з вестибульним приміщенням, парадними сходами та домовою церквою в ім'я святих Петра і Павла (на другому поверсі); до крила на вул. Терещенківській — двоповерховий житловий корпус. До останнього 1885 за проектом арх. В. Ніколаєва прибудовано одноповерховий об'єм лікарні. 1886—88 під керівництвом арх. В.Ніколаєва реконструйовано приміщення бібліотеки на другому поверсі, зведено нові парадні сходи з польського темно-сірого граніту, відремонтовано церкву і реставровано дубовий різьблений іконостас, розписаний художником Васильєвим. Ззовні над церквою здіймалася біла баня, увінчана золотим хрестом. Внутрішній простір церкви, що мала пл. 14,5 кв. сажнів, вирізнявся простотою і вишуканістю оформлення. Плафон півсферичного склепіння з ліпленими прикрасами мінився найніжнішими кольорами. На першому поверсі містилися спальні, їдальня, буфет, умивальні, приміщення для занять музикою і лікарня на чотири ліжка; на другому — церква, зала для урочистих зборів, бібліотека, чотири класні кімнати, фізичний кабінет, у мезоніні — бібліотека і квартира помічника вихователя, у цокольному поверсі — клас ручної праці, кухня, квартири економа і буфетника. Двоповерховий на цокольному поверсі, мурований, пофарбований, у плані Г-подібний. Об'єм домової церкви у східій частині північого крила виявлено сферичною банею на низькому восьмигранному підбаннику та півкруглою апсидою на східному торцевому фасаді. Планування першого поверху північого крила коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень, другого — анфіладне. Крило на вул. Те-рещенківській має коридорне планування. Перекриття пласкі.
На чоловому — північному фасаді на вул. Б. Хмельницького простежуються етапи будівництва споруди: до симетричного фасаду на одинадцять віконних осей зі сходу прилягає одноосьова розкріповка парадного входу та домової церкви. Основним композиційним акцентом є розташований на рівні церкви чотириколонний портик зі здвоєними колонами тосканського ордера та балконом, фланкованим декоративними вазами. Головний вхід під ним оформлено гранітним порталом з двох рустованих тричвертєвих колон, що підтримують лучковий фронтон, під яким у пласкій ніші вміщено дату відкриття колегії — «1871». В одне ціле фасад об'єднують елементи ренесансної архітектури: мотив аркових вікон верхнього поверху, міжповерхові гурти та вінцевий карниз, рустовані лопатки, ордерні членування пласкими лопатками. Видовжений фасад з боку вул. Те- рещенківської вирішено суто раціонально.
Будинок — зразок вдалого архітектурного вирішення споруди приватного навчального закладу на перехідному етапі від пізнього класицизму до еклектики.
Житловий будинок (№ 9-а). Поряд із навчальним корпусом. Побудований у 1870-х рр., ймовірно за проектом арх. О. Шіле. Первісний об'єм у формах пізнього класицизму з чоловим фасадом на сім віконних прорізів 1885 добудований за проектом арх. В. Ніколаєва лівим крилом з об'ємом сходової клітки на осі симетрії фасаду. У будинку містилися канцелярія і до 1900 — квартира директора колегії, пізніше директор, вихователь і настоятель церкви жили в наріжному будинку, що не зберігся.
Двоповерховий на цокольному поверсі, мурований, тинькований, пофарбований, у плані прямокутний, з центральним ризалітом сходової клітки на дворовому фасаді. Планування коридорного типу з двобічним розташуванням приміщень. Перекриття пласкі. Дах двосхилий.
Центр чолового фасаду з півциркульним отвором входу оформлено розкріповкою, аттиком та двома парами пілястр тосканського ордера обабіч вікна на другому поверсі. Фасад членують рустовані лопатки першого і другого поверхів та міжповерховий карниз. Прямокутні вікна обрамлено розірваними вгорі профільованими лиштвами та увінчано замковими каменями, на першому поверсі оздоблено підвіконними фільонками.
Будівля — складова частина архітектурного комплексу колегії.
1 жовтня 1871 у навчальному корпусі (№ 11) почала функціонувати колегія Павла Ґалаґана — приватний закритий навчальний заклад для юнаків православного і греко-католицького віросповідання всіх станів, які досягли віку померлого сина засновників, тобто 16 років. Складалася з чотирьох класів, відповідних старшим класам гімназії. Ґалаґани дбали про розумове й моральне виховання гімназистів. Класи були невеликими за кількістю учнів. Так, найчисленніший, 13-й випуск складався лише з 19 юнаків. 40 відсотків учнів навчалося безплатно на кошти, що заповів фундатор навчального закладу. З часом їх кількість збільшилася. Щороку приймалося 8—9 стипендіатів за дуже великим конкурсом. За спогадами випускника колегії, відомого вченого А. Кримського, «добиралася решта так, що це був цвіт старої української аристократії». Вимоги до вихованців були дуже високими. Згідно з правилами, затвердженими 1892, вихованець, який мав трійку протягом шести чвертей, повинен був залишити школу. Стипендіати з жодного предмету не могли мати оцінки, нижчої за трійку.
Колегія перебувала під постійним патронатом Університету св. Володимира, але мала право самостійно налагоджувати навчальний процес. Програму було складено з ухилом у гуманітарні науки. Було запроваджено викладання історії й теорії музики, малярства та інших мистецтв. Тут було обладнано добре устаткований природничо-науковий кабінет і фізичну лабораторію, клас музики з фортепіано, скрипками і органом, на астрономічній вежі встановлено телескоп, 1914 придбано кіноапарат. Г. Ґалаґан подарував колегії власну цінну нумізматичну колекцію. Було організовано першорядну книгозбірню, яка 1896 включала 3758 назв книжок, 10522 тома. Загалом було чотири бібліотеки: основна (фундамен-тальна), учнівська, навчальних посібників і музична. У складі фундаментальної бібліотеки були рідкісні рукописи і стародруки. Основою ко- легіатської збірки стала бібліотека видатного українського історика і письменника М. Маркевича, що увібрала в себе зібрання поета І. Богдановича. Засновник передав колегії і власну родинну бібліотеку, утворену ще у 18 ст., цінну збірку карт, планів і схем. У великому приміщенні бібліотеки по периметру було побудовано високі красиві шафи з антресолями, що збереглися дотепер, у 20 горішніх нішах стояли 26 скульптур діячів культури — Арістотеля, Таціта, Й.-В. Гете, М. Гоголя, О. Пушкіна, Т. Шевченка та ін. (не збереглися), висів портрет П. Ґалаґана роботи худ. М. Пимоненка (втрачений). Тут відбувалися і засідання правління колегії. Діяли також спортзала, кіно- апаратна, їдальня, лікарня.
Засновники навчального закладу прагнули створити в ньому домашню обстановку. На прогулянки учнів випускали тільки з вихователем, спочатку навіть не було оцінок, нагород і покарань, дзвінків і певних годин для готування уроків. У неділю чи свято Г. Ґалаґан запрошував вихованців до себе на обід, розваги, зустрічі з відомими діячами. Він влаштував хор під керівництвом Г. Янчевецького з учнів та запрошених студентів, серед яких був, наприклад, майбутній вчений О. Левицький; привчав до народних звичаїв та обрядів. У репертуарі хору одне з основних місць займала українська тематика. У лютому 1881, в умовах заборони театральних вистав українською мовою, в колегії був влаштований аматорський спектакль з другим актом «Наталки-Полтавки». Колегія була єдиним місцем, де виховувалась українська інтелігенція. 29 вересня 1917 правління навчального закладу вперше в Києві ухвалило ввести викладання українознавства. Українську мову і літературу викладав її давній вихователь, літературознавець М. Марковський, історію — історик права І. Бакинський.
Колегія видавала «Ежегодник» (1896—1916), науковий періодичний збірник «Педагогическая мысль» (1904—05). Гімназисти випускали власні (неофіційні) журнали — «Колегіатська думка» (російською і українською мовами), в якому було вміщено перші твори А. Кримського і П. Чубинського, «Слово», «Лукоморье» — з віршами, повістями, критичними статтями, театральними рецензіями.
Почесним попечителем колегії був її засновник Ґалаґан Григорій Павлович (1819—88) — землевласник (мав великі маєтки на Полтавщині й Чернігівщині), громадський діяч, випускник юридич-ного факультету Санкт-Петербурзького університету (1840); предводитель дворянства Борзнянського повіту Чернігівської губ. (1848—51), совісний суддя Чернігівської губ. (1851—54), земський діяч (з 1865).
З 1871 жив у Києві, гласний Міської думи (з 1871). 1872 заснував перше в Україні Позичково-ощадне товариство у с. Сокиринці, надавав матеріальну підтримку народним школам, ремісничим училищам, один із засновників гімназії в Прилуках (1874). Перший голова Південно-Західного відділу Імператорського Російського географічного товариства (1873—75), віце-голова Київського відділу Слов'янського доброчинного товариства, почесний член Історичного товариства Нестора-літописця. Член Державної ради (з 1882). Підтримував національний рух (у т. ч. матеріально), хорове мистецтво, популяризував творчість кобзаря О. Вересая. Жертвував гроші на діяльність Київської Старої громади, зокрема на журнал «Киевская старина». Підтримував дружні стосунки з відомими українськими діячами В. Антоновичем, П. Житецьким, П. Кулішем, М. Максимовичем, Т. Шевченком та ін.
Згідно зі статутом навчального закладу, затвердженим 1870, керівництво ним покладалося на раду, до першого складу якої 1871 увійшли почесний попечитель Г. Ґалаґан, директор В. Григор'єв, від Університету св. Володимира — професори П. Ромер, Г. Цехановський і В. Яроцький, від Міської думи — ре- дактор-видавець газети «Киевлянин»
В. Шульгін і професор кафедри окремої патології університету Ф. Мерінг. Перший склад ради розробив навчальні програми, здійснив підбір педагогів. Після смерті дружини засновнника К. Ґалаґан у 1896 почесними попечителями колегії були граф К. Ламздорф-Ґалаґан (1897—1900; одружений з племінницею засновника колегії, тому як старший по чоловічій лінії в роді взяв друге прізвище — Ґалаґан) та його син С. Ламздорф-Ґалаґан (1901 — 1919). Членами ради колегії згодом були професори Київського університету П. Армашевський (1903—19), Б. Букрєєв (до 1899), Г. Демченко (1909—15), М. Довнар-Запольський (1903—15), О. Романович-Славатинський (1900— 09), І. Сікорський, Р. Фогель (1899— 1903), землевласник, один із засновників Київського земельного банку Я. Тарновський (до 1913) та ін.
У колегії викладали в різний час відомі діячі науки, освіти і культури. Анненський Інокентій Федорович (1855—1909) — поет, перекладач. Директор колегії (1891—93). У жовтні переведений на посаду директора Восьмої Санкт-Петербурзької гімназії.
Архимович Зіновій Алоїзович (1858— 1938) — фізик, математик. Викладач математики, фізики і вихователь в колегії (з 1895), її директор (1906—11). У червні 1911 звільнений за станом здоров'я. Одночасно — викладач Міністерської жіночої гімназії (1895—98), політехнічного інституту (1897—98), голова педагогічних рад приватних жіночих гімназій О. Плетньової (з 1914 — її директор) й А. Жекуліної (1900-і рр.). Григор'єв Василь Васильович (? — 1873) — математик.
Перший директор колегії (1871—73), запрошений до Києва із Санкт-Петербурга.
Екземплярський Ілля Тихонович (1836—1905) — літератор, церковний діяч, педагог; єпископ Чигиринський і настоятель Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря (1885—90), єпископ Тамбовський і Шацький (1890—94), Литовський і Віленський (1894—98), архієпископ Варшавський і Холмський (1898—1905).
Законовчитель колегії (1871—85), одночасно — Першої Київської гімназії. Житецький Павло Гнатович (1837—1911) — філолог, педагог, чл.-кор. Імператорської Санкт-Петербурзької АН (з 1898); один із фундаторів Київської Старої громади (1861).
Викладач російської мови і словесності по найму (1873—93, з перервою в 1880— 82, коли був змушений через участь в українському русі переїхати у Санкт- Петербург).
Конський Петро Олексійович (1870— ?) — історик, педагог; викладач історії і літератури Олександрівського (колишній Царськосельський) ліцею, Морського кадетського корпусу і Комер-ційного училища в Санкт-Петербурзі, директор Самарського комерційного училища (1905—11).
Директор колегії (1911—15).
Мурашко Микола Іванович (1844—1909) — живописець, педагог, засновник і керівник Рисувальної школи в Києві (1875—1901).
Викладав у колегії малювання (1870-і рр.).
Науменко Володимир Павлович (1852—1919) — мовознавець, шевченкознавець, історик літератури, педагог, громадсько-політичний діяч; член Київської Старої громади, голова Київського товариства грамотності, член Української Центральної Ради, міністр освіти Української Держави.
Викладав у колегії словесність (1880—1882), одночасно працював у Другій Київській гімназії та Міністерській жіночій гімназії.
Ничипоренко Іван Іванович (1842—1910) — педагог.
Директор колегії (1879—90). Запровадив ті педагогічні традиції й принципи, якими уславився навчальний заклад. Пимоненко Микола Корнилович (1862—1912) — художник, акад. Імператорської АМ (з 1904).
Викладав у колегії малювання (з січня 1887 — по найму, у жовтні 1892 — вересні 1893 — на штатній посаді викладача). Одночасно викладав у Київській рисувальній школі (з 1884), іконопис у Київській духовній семінарії (з 1889). Селіханович Олександр Броніславович (1880—1968) — педагог, історик педагогіки, громадський діяч.
Викладав у колегії філософську пропедевтику (1909—11). Одночасно — викладач Першої Київської гімназії. Степович Андроник Іоанникійович (літ. псевд. — Дудка-Степович; 1857—1935) — філолог-славіст, історик, перекладач, педагог; засновник і директор власної приватної гімназії (1907—19), професор славістики КІНО (колишній університет; 1920—24).
Директор колегії (1893—1906), її випускник (1875). Редактор «Ежегодника» колегії (1894—1906). Одночасно викладав словесність у київських гімназіях, приват-доцент кафедри слов'янознавства Київського університету (1895—, співробітник журналу «Киевская старина».
Трегубов Єлисей Кипріанович (1848—1920) — історик, етнограф, член Київської Старої громади, співробітник журналу «Киевская старина», співробітник постійної комісії для складання словника живої української мови УАН (з 1919).
Викладач історії та географії і вихователь колегії (1876—93) секретар правління й ради навчального закладу (1878—93). 1893 призначений членом ради, інспектором класів Керченського Кушниковського дівочого інституту.
Химиченко Олександр Васильович (1856—1947) — флейтист, педагог; соліст оркестру київської опери (з 1879), викладач Музичного училища Київського відділення Російського музичного товариства (з 1880), професор Київськї консерваторії (1913—41).
Викладав у колегії спів та історію музики (у 1900-х рр.).
Холодний Микола Григорович (1882—1953) — ботанік, акад. ВУАН (з 1929). Викладач природознавства і географії за наймом (березень 1914 — вересень 1915). Одночасно — приват-доцент і хранитель ботанічного кабінету Київського університету.

Шафранов Семен Миколайович (1820—88) — філолог, викладач ро-сійської мови, автор кількох підручників для навчальних закладів, дослідник російського фольклору.
Директор колегії (1873—76).
Шіле Олександр Якович (1830—97) — архітектор, міський архітектор Києва (1869—71), архітектор Фундуклеївської гімназії (1880—89), автор численних громадських і житлових споруд у місті.
Викладав у колегії малювання (1871 — 72).
Шульженко Микола Михайлович (1841—1915) — педагог, інспектор Київського навчального округу (1879—90). Директор колегії (1876—79).
У різний час обов'язки директора колегії виконували філософ, автор одного з перших нарисів з історії філософії в Росії Я. Колубовський (закінчив колегію), викладач латинської мови А. Макаренко, законовчитель М. Нечаев. Тут працювали у різний час також літературознавець М. Марковський (вихованець колегії); філолог-класицист В. Петр; філософ Й. Селіханович, філологи А. Іванов і В. Сиповський, лікарем-консультантом колегії був у 1910-х рр. С. Тимофеев.
Серед вихованців навчального закладу відомі вчені, письменники, діячі культури й освіти, громадсько-політичні і державні діячі: патофізіолог, акад. ВУАн (з 1929), президент ВУАН— АН УРСР (1930—46) О. Богомолець; казанський губернатор П. Боярський; лінгвіст В. Ганцов; юрист-міжнародник, акад. ВУАН (з 1926) В. Грабар; публіцист, дипломат, член УЦР М. Ґалаґан; поет і перекладач М. Драй-Хмара; історик і літературознавець Г. Житецький; поет, перекладач і літературознавець М. Зеров; мовознавець, акад. АН УРСР (з 1939) М. Калинович; літературозна-вець, один з кращих у свій час знавців творчості М. Гоголя та І. Крилова В. Каллаш; психолог, дійсний член АПН СРСР (з 1967), засновник і перший директор Інституту психології АПН України Г. Костюк; літературознавець, перший директор Пушкінського дому (з 1910), акад. Імператорської Санкт- Петербурзької АН (з 1909) Н. Котляревський; орієнталіст, славіст, письменник, акад. УАН (з 1918) А. Кримський; спортсмен, засновник стаціонарного цирку в Києві П. Крутиков; мовознавець, чл.-кор. АН УРСР (з 1945), акад. Литовської РСР (з 1949) Б. Ларін; ботанік, акад. УАН (з 1919), президент УАН (1922—28) В. Липський; правник, член УЦР, голова уряду УНР в екзилі А.Лівицький; історик права, чл.-кор. ВУАН (з 1925) М. Максимейко; правознавець, акад. ВУАН (з 1925) І. Малиновський; психіатр, професор Київського університету П. Нечай; історик-медієвіст, акад. АН СРСР (з 1929) Д. Петрушевський; актор і режисер Б. Пронін; брат майбутнього гетьмана України М. Скоропадський; лікар, директор Олександрівської лікарні в Києві М. Страдомський; відомий соціал-демократ, меншовик П. Тучапський; поет П. Филипович; фольклорист, етнограф, поет, громадський діяч П. Чубинський; поет і літературознавець Г. Чупринка; завідувач кафедри очних захворювань Київського університету О. Шимановський; син німецького археолога Г. Шлімана С. Шліман (1871—74); композитор Б. Яновський та багато ін.
У лютому 1885 в житловому будинку колегії (№ 9-а) на другому поверсі в квартирі викладача колегії, історика і етнографа Є. Трегубова зупинявся Франко Іван Якович (1856—1916) — письменник, публіцист, учений, громадський діяч. Вдруге приїздив до Києва у квітні 1886, але проживав за іншою адресою. Під час перебування користувався бібліотекою колегії. У Києві він зустрічався з багатьма відомими діячами науки і культури, членами Старої громади, зокрема з П. Жи- тецьким, О. Кониським, М. Лисенком, О. Пчілкою, М.Старицьким, відвідував літературні збори молоді, що проходили у М. Лисенка. Письменник брав участь у доборі матеріалів для збірки літературних творів українських письменників і фольклору «Веселка. Літературна збірка», що 1887 вийшла друком у Львові. У Є. Трегубова він познайомився з сестрою його дружини О. Хоружинською. 4 травня 1886 в домовій церкві в ім'я святих Петра і Павла відбулося їхнє вінчання.
1915—16 колегія перебувала в евакуації в м. Кисловодськ (тепер РФ), в її приміщеннях розмістили лазарет Червоного Хреста для поранених офіцерів. 1917 навчальні класи було переведено у бу-динок № 9-а. У цей час тут навчалося лише 45 учнів, 1918 атестати зрілості одержали 11 чоловік.
1917—18 у навчальному корпусі (№ 11) містилося Генеральне секретарство військових справ УЦР, з листопада 1917 — УНР, з січня 1918 — Міністерство військових справ УНР. У червні—грудні 1917 його очолював Петлюра Симон Васильович (1879— 1926) — громадсько-політичний діяч, журналіст, член Української Центральної Ради, який пізніше був Головним Отаманом військ УНР, головою Директорії УНР. Головним завданням на цій посаді була українізація військових частин. Вона здійснювалася повільно, на-трапляючи на опір російського міністерства. На початку вересня С. Петлюра на чолі української делегації прибув до ставки верховного головнокомандувача російської армії. Внаслідок переговорів з О. Керенським було досягнуто домовленості про українізацію 15 піхотних дивізій. Проте здійснити українізацію в повному обсязі не вдалося. Після падіння Тимчасового уряду секретаріат на чолі з С. Петлюрою прагнув не допустити остаточного розвалу армії, анархії, вживав заходів для забезпечення фронту військовим спорядженням, продовольством, налагоджував контакти з командувачами Південно-Західного та Румунського фронтів, організував штаб при Генеральному секретарстві військових справ.
С. Петлюра виступив ініціатором об'єднання цих двох фронтів в єдиний Український фронт і водночас підготував план роззброєння пробільшовицьких частин у Києві та на території України, доклав багато зусиль до оборони України від більшовицької агресії. На засіданні Генерального секретаріату 15 грудня 1917 він був обраний до складу Комітету оборони України.
18 грудня С. Петлюра пішов у відставку і виїхав на Лівобережжя.
Обов'язки генерального секретаря військових справ після нього виконував Порш Микола Володимирович (1879— 1944) — громадсько-політичний діяч, економіст, публіцист, член УСДРП, Української Центральної Ради. Одночасно — генеральний секретар праці (з 1 листопада 1917). Продовжував справу організації військового управління, брав участь у розробці законопроекту про створення національного війська на територіальних засадах. Згідно із законом УЦР про демобілізацію армії, видав наказ про формування українського війська із офіцерів вихідців із України. За його наказом встановлено однострої для українських військовиків. 30 грудня 1917 Генеральний секретаріат УНР схвалив розроблений Генеральним секретарством військових справ законопроект про формування української міліції, 3 січня Мала Рада ухвалила закон про утворення добровільного війська (армії). За Української Держави перебував в опозиції до влади, заарештовувався.

1919—20 — на дипломатичній роботі. На еміграції проживав у Берліні, де й помер, займався науково-дослідною роботою.
11 січня 1918 секретарство перетворене на Міністерство військових справ, яке переїхало на вул. Банкову, 2.
З березня 1918 у головному навчальному корпусі (№ 11) містився німецький військовий загін з охорони міста, частину приміщень було передано Головній раді профспілок, у червні її відселено, корпус передано броньовому загону і мотоциклетній команді, у січні 1919 реквізовано для штабу залізничних військ, у червні 1919 — для Перших радянських Київських командних курсів технічних засобів боротьби.
З установленням радянської влади колегія припинила своє існування, формально це відбулося згідно з наказом Наркомосвіти від 15 червня про ліквідацію гімназій. Бібліотеку 1919 передано Всенародній бібліотеці України (тепер Національна бібліотека ім. В. Вернадського НАН України).
1919—20 у головному корпусі (№ 11) містилося одне із книгосховищ ВБУ. З 1923 тут розмістилися трудова школа і дитячий будинок, потім — середня школа ім. І. Франка, 1977—82 — Будинок учителя. Після реставрації споруди 1983—86 її передано Музею літератури УРСР, створеному 1981 (з 1997 — Національний музей літератури України).
1955 на цьому будинку було встановлено мармурову меморіальну дошку, 1970 замінену на гранітну, в пам'ять перебування тут І. Франка.

У будинку № 9-а в радянський час діяли курси іноземних мов, різні установи, зокрема виконком Ленінської райради м. Києва, з поч. 1990-х рр. — Інститут краси [1859].