Головний фасад, вигнутий під тупим кутом, виходить правим крилом на вул. О. Гончара, лівим - у бік скверу (вул. М. Коцюбинського). Побудований за проектом арх. О. обелєва на місці засипаного Святославського яру в стилістичній ув'язці з будівлею Вищих жіночих курсів (вул. О. Гончара, 55-а). Чотириповерховий, цегляний, з підвалом, у плані складної форми, пристосованої до рельєфу будівельної ділянки. Планувальна структура збереглася без змін. До великого наріжного вестибюля з парадними сходами сходяться три крила. Планування крил коридорне, з двобічним розташуванням приміщень.

Композиція головного фасаду, вирішеного у стилі неоампір, симетрична, триярусна. Головним архітектурним акцентом споруди є напівкруглий у плані наріжний об’єм, фланкований розкріповками, вирішений незалежно від бічних крил фасаду, у середньому ярусі (на рівні третього - четвертого поверхів) акцентований колонами доричного ордера та увінчаний фігурним аттиком з картушем. Первісно був завершений куполом (не зберігся).

Архітектурний декор складається з русту (перший поверх), колон, сандриків, балюстрад, фриза з тригліфами та карнизів. Ліпний декор застосовано скупо, що поруч з великими гладенькими площинами стін надає будівлі строгої монументальності. Розміщення в розкріповках зображень вінків з жезлами-кадуцеями, що символізують торгівлю, багатство, мир та успіх, відображає первісну функцію будівлі.

Перший поверх призначався для службових та торговельних приміщень, друкарні, навчальних майстерень. На другому - містилися технічні школи. Горішні поверхи займало технічне товариство; тут розташовувалися: вітальня (у наріжній частині), кабінети та дві зали - на 760 та 120 місць. У фризі портика сцени головної зали містився девіз товариства «Міра, вага, число».

Приклад досить рідкісної для Києва споруди, збудованої спеціально для наукового та культурно-просвітницького товариства.

Тут до 1919 містилося Київське відділення Російського технічного товариства, засноване 1870 з ініціативи проф. Київського університету П. Алексєєва та інж. М. Толпигіна (до цього розташовувалося на вул. Хрещатик, 10). 1913 у ньому налічувалось бл. 300 членів.

Велику роль у діяльності товариства відіграли професори університету М. Бунге (голова відділення у 1873 -1906), Г. Де-Метц (голова відділення до 1918), І. Рахманінов; ректор Київського політехнічного інституту проф. В. Кирпичов, завідувач кафедри того ж інституту проф. Є. Патон, арх. О. Кобелєв та ін. Товариство проводило значну науково-дослідну та популяризаторську роботу, відігравало роль головного організаційного центру розвитку професійно-технічної освіти в Росії, у тому числі підвищення освітнього рівня робітників. Одним з його найважливіших завдань було удосконалення промислового виробництва. Завдяки діяльності Київського відділення 1898 відкрито політехнічний інститут у Києві — перший у Росії багатопрофільний вищий технічний навчальний заклад, організовано технічну школу з підготовки техніків-десятників дорожньої та будівельної справи, курси кочегарів у Києві. У його віданні перебували Смілянські технічні класи з цукроваріння - єдиний в країні навчальний заклад, що готував технічний персонал такого профілю. Організовувались виставки, лекції, екскурсії на підприємства тощо. Видавалися «Записки», з 1907 журнал «Инженер». В частині цього будинку діяло 7 відділів: архітектурний, механіко-будівель ний, цукровий, фотографічний, електротехнічний, теплотехнічний, борошномельний.

У цьому ж будинку з жовтня 1913 також містилася Художньо-реміснича навчальна майстерня друкарської справи, в якій викладали відомий київський видавець В. Кульженко (історію і техніку друкарської справи), художники Ф. Красицький (малювання), Г. Золотов (граверну справу) та ін.

У 1914 - 1918 частину приміщень будинку займав польовий запасний шпиталь. У серпні - грудні 1918 перший - другий поверхи було реквізовано для Міністерства торгівлі і промисловості Української Держави. Посаду міністра обіймав підприємець, член партії кадетів С. Гутник, з жовтня 1918 - підприємець, представник «Протофісу» («Союз промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства») С.Мерінг.

1922 - 1924 тут розміщувався Інститут пластичного мистецтва, створений на базі Української державної Академії мистецтва (містилася до серед. 1922 на вул. Ярославів Вал, 40). В інституті викладали М. Бойчук, М. Бурачек, Ф. Ернст, М. Жук, Л. Крамаренко (ректор), В. і Ф. Кричевські, М. Макаренко, Д. Щербаківський та інші відомі митці та вчені.

У вузі навчалося бл. 400 студентів. 1924 Інститут пластичного мистецтва об'єднано з Київським архітектурним інститутом і на їхній основі організовано Київський художній інститут, переведений у тому самому році на вул. Воровського, 2; у 1925 — на вул. Смирнова-Ласточкіна, 20.

Наприкінці 1920-х рр. тут діяв Київський державний електротехнікум («КЕТ») ім. В. Леніна.

1930 у будинку розмістився щойно створений Київський будівельний інститут (нині Державний технічний університет будівництва та архітектури) - вищий навчальний заклад, створений на базі будівельного відділення КПІ та архітектурного факультету Київського художнього інституту. Первісно готував фахівців трьох кваліфікацій: архітекторів, інженерів-будівельників, інженерів-сантехніків. На початку діяльності у вузі працювало 79 викладачів, навчалося 842 студенти. В інституті викладали відомі вчені й архітектори: Ф. Бєлянкін, О. Вербицький, Б. Горбунов, В. Заболотний, Й. Каракіс, М. Корноухов, П. Костирко, В. Кричевський, І. Моргілевський, К. Симінський. Серед вихованців (випуск 1934) були Добровольський Анатолій Володимирович (1910 - 1988) — архітектор, дійсний член Академії мистецтв СРСР (з 1979); Мельников Микола Прокопович (1908 - 1982) — вчений у галузі будівельної механіки, акад. АН СРСР (з 1979).

1934 інститут переміщено на вул. Пирогова, 9.

Пізніше будинок займали інститути АН УРСР. 1947 - 1961 тут містився Інститут електротехніки АН УРСР, заснований 1947 на базі електротехнічного відділу Інституту енергетики АН УРСР. З 1963 - Інститут електродинаміки АН УРСР (тепер розташовується на просп. Перемоги, 56).

1946 – 1951 директором цього інституту працював Лебедєв Сергій Олексійович (1902 - 1974) - учений в галузі електро- і обчислювальної техніки, акад. АН УРСР (з 1945) і АН СРСР (з 1953), Герой Соціалістичної Праці (1956). У цей період відзначений Державною премією СРСР (1950). Під його керівництвом у Києві було створено першу в СРСР і в Європі електронну цифрову обчислювальну машину «МЗСМ», серію машин «БЗСМ» та ін. Автор ряду праць з проблем обчислювальної техніки. Засновник наукових шкіл у галузі аналізу та моделювання режимів енергосистем і в галузі дискретної обчислювальної техніки. Пізніше працював у Москві — директор Інституту точної механіки й обчислювальної техніки АН СРСР (1953 - 1973). 1977 Президією АН УРСР засновано премію ім. С. Лебедєва. Робочий кабінет вченого містився на третьому поверсі.

1951 - 1959 директором інституту працював Нестеренко Анатолій Дмитрович (1899 - 1975) вчений в галузі електротехніки, чл.-кор. АН УРСР (з 1951). В інституті - з його заснування, з 1959 — завідувач відділу, науковий консультант. Одночасно - завідувач кафедри Київського політехнічного інституту (з 1945). Наукові дослідження присвячено теоретичним основам електротехніки, електровимірювальній техніці та приладобудуванню. В період роботи у цьому будинку відзначений Державною премією СРСР (1951). Робочий кабінет А. Нестеренка містився на третьому поверсі.

У повоєнний час до 1961 в будинку розміщувався Інститут будівельної механіки АН УРСР, заснований 1918. До 1929 - Інститут технічної механіки УАН. 1959 перейменований на Інститут механіки АН УРСР, з 1993 -ім. С. Тимошенка. До війни містився на бульв. Т. Шевченка, 14; вул. Леніна (нині - вул. Б. Хмельницького), 15; тепер —- на вул. П. Нестерова, 3. Тут працювали відомі вчені:

Бєлянкін Федір Павлович (1892 - 1972) — вчений у галузі механіки, акад. АН УРСР (з 1948), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1964). 1944 - 1958 — директор інституту, з 1958 - завідувач відділу міцності. Одночасно 1948 - 1952 — член Президії АН УРСР. Одним із перших у країні почав вивчати роботу елементів дерев'яних конструкцій з урахуванням пластичних деформацій та розробляти методи їхнього розрахунку. Розробив теорію граничної несучої можливості й витривалості дерев'яних стрижнів при скручуванні, запропонував нову теорію міцності деревини при сколюванні. Брав участь у розробці теорії міцності та деформативності пружно-водно-пластичних матеріалів з урахуванням фактора часу.

Грозін Борис Дмитрович (1898 - 1962) металознавець, чл.-кор. АН УРСР (з 1938). В інституті - з 1935. З 1944 - завідувач відділу. Наукові праці з проблем міцності й пластичності металів, довговічності і надійності машин. Розробив нові технологічні процеси у машинобудуванні. Одним із перших застосував радіоактивні ізотопи для дослідження спрацьовуваності й припрацьовуваності різних покриттів.

Динник Олександр Миколайович (1876 – 1950) - вчений у галузі механіки, акад. ВУАН (з 1929) і АН СРСР (з 1946), заслужений діяч науки УРСР (з 1944). У 1948 - 1950 - завідувач відділу теорії пружності, що раніше входив до складу Інституту гірничої механіки АН УРСР. Одночасно з 1944 - професор Київського університету, член Президії АН УРСР (1946 - 1948). Засновник наукової школи з теорії пружності. Основні напрями досліджень - теорія пружності, опір матеріалів, теорія стійкості, прикладна математика. 1972 Президією АН УРСР засновано премію ім. О. Динника.

Савін Гурій Миколайович (1907 - 1975) - учений в галузі механіки, акад. АН УРСР (з 1948), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1966), віце-президент АН УРСР і голова Ради з вивчення продуктивних сил УРСР АН УРСР (1952 - 1957). З 1957 — завідувач відділу інституту, одночасно 1958 - 1959 — його директор. У цей же період — професор Київського університету. Наукові праці присвячено механіці суцільного середовища. Важливе значення мають його дослідження в галузі гірського тиску та динамічної теорії розрахунку шахтних канатів.

1966 - 1970 в будинку розміщувався Інститут теоретичної фізики АН УРСР. Створений 1966, з 1993 - ім. М. Боголюбова. Тепер розташований на вул. Метрологічній, 14-б.

Організатором і першим директором (1966 - 1973) інституту був Боголюбов Микола Миколайович (1909 - 1992) - фізик-теоретик і математик, акад. АН УРСР (з 1948) і АН СРСР (з 1953), заслужений діяч науки УРСР (з 1970), двічі Герой Соціалістичної Праці (1969, 1978). Одночасно у 1965 - 1989 директор Об'єднаного інституту ядерних досліджень у Дубні. Основні наукові праці з проблем статичної фізики, квантової теорії поля, теорії елементарних частинок, математичної фізики, нелінійної механіки, наближених методів математичного аналізу. Засновник наукових шкіл у Києві, Москві, Дубні. Почесний член багатьох академій наук. 1988 Президією АН УРСР засновано премію ім. М. Боголюбова.

1966 - 1970 в цьому будинку також працював завідувачем відділу інституту акад. АН УРСР Давидов Олександр Сергійович (1912 - 1993) - директор інституту з 1973 (в будинку на вул. Метрологічній, 14-б).

1939 - 1941, 1944 - 1947 тут розташовувався філіал Харківського інституту енергетики АН УРСР, на базі якого 1947 створено інститути електротехніки і теплоенергетики. Останній реорганізовано 1964 в Інститут технічної теплофізики АН УРСР, що містився на четвертому поверсі. Того ж року переїхав на вул. Желябова, 2-а.

1941 та 1944 - 1955 тут працював Швець Іван Трохимович (1901 - 1983) - вчений у галузі теплоенергетики, акад. АН УРСР (з 1950), заслужений діяч науки і техніки УРСР (з 1959), ректор Київського університету (1955 - 1969), акад.- секретар Відділення фізико-технічних проблем енергетики АН УРСР (1970  -1978). Під час роботи в цьому будинку - директор філіалу (1941 - 1947), потім Інституту теплоенергетики (1947 - 1952 і 1954 - 1955), одночасно - головний учений секретар Президії АН УРСР (1950 - 1953). Наукові праці присвячено питанням загальної теплотехніки, аеро- газодинаміки, вивченню енергоресурсів України.

У цьому будинку також працювали:

1951 - 1964 — чл.-кор. АН УРСР Геращенко Олег Аркадійович (1925 - 1992) - директор інституту у 1973 - 1982; у 1950 - 1964 — акад. АН УРСР Дибан Євген Павлович (1925 - 1996) - з 1964 завідувач відділу; 1949 - 1964 — акад. АН УРСР Кремньов Олег Олександрович (1919 – 1987) - з 1956 завідувач відділу, з 1969 — керівник відділення і заступник директора інституту; у 1939 - 1964 - акад. АН УРСР Толубинський Всеволод Іванович (1904 - 1988) - у 1939 - 1941 та 1944 - 1947 - завідувач відділу філіалу, 1946 - 1953 - Інституту теплоенергетики, 1953 - 1954 і 1963 - 1972 - директор цього закладу; у 1958 - 1964 - акад. АН УРСР Щербань Олександр Назарович (1906 - 1992) - завідувач відділу (до 1987). З 1964 ці вчені працювали у новому будинку інституту на вул. Желябова, 2-а.

З 1969 в будівлі розміщується Інститут геологічних наук НАН України (створений 1926). Спочатку містився на бульв. Т. Шевченка, 14, з 1927 - на вул. Володимирській, 44, з 1938 - на вул. Б. Хмельницького, 15. Тут працювали:

1969 - 1982 - Бабинець Андрій Євтихійо вич (1911 - 1982) — гідрогеолог, чл.-кор. АН УРСР (з 1964), заслужений діяч науки УРСР (з 1981). В Інституті з 1935. З 1961 очолював сектор гідрогеології та інженерної геології. Відзначений премією ім. В. Вернадського (1985, посмертно). Наукові праці присвячено теоретичній і регіональній гідрогеології та морській геології. Досліджував умови формування підземних вод, вивчав донні відкладення, мінеральні й термальні води республіки. Кабінет ученого містився на другому поверсі двоповерхового цегляного флігеля, розташованого на подвір’ї будинку. 1969 - 1986 - Бондарчук Володимир Гаврилович (1905 - 1993) - геолог, акад. АН УРСР (з 1951), заслужений діяч науки УРСР (з 1970). В інституті з 1953, у 1953  -1963 - директор, 1963 - 1986 - завідувач відділу. Лауреат Державної премії УРСР (1976). Наукові праці в галузі регіональної геології, тектоніки, геоморфології, прикладної і теоретичної геології. Розробив концепцію тектоорогенії, гіпотезу тектоно-вулканічного, острівного походження й акреції земної кори. Відділ, в якому працював учений, містився на другому поверсі.

1969 - 1971 - Лазаренко Євген Костянтинович (1912 - 1979) - геолог-мінералог, акад. АН УРСР (з 1969), заслужений діяч науки УРСР (з 1961). 1969 - 1971 директор інституту. Одночасно керував створеним ним відділом регіональної та генетичної мінералогії. З 1970 - президент Українського мінералогічного товариства, з 1971 - віце-президент Всесоюзного мінералогічного товариства. З 1971 - завідувач відділу Інституту геохімії і фізики мінералів АН УРСР (тепер — Інститут геохімії, мінералогії та рудоутворення НАН України). Основні праці вченого присвячено питанням загальної і регіональної мінералогії та генезису родовищ корисних копалин України й Уралу. Розробив нову класифікацію і номенклатуру мінералів глин. Під його керівництвом відкрито нові мінералогічні види - донбасит і терасовит. Кабінет ученого розташовувався на третьому поверсі будівлі в її центральній частині.

1969 - 1982 - Порфир'єв Володимир Борисович (1899 - 1982) — геолог, акад. АН УРСР (з 1957). В інституті з 1938; 1963 - 1968 - його директор. З 1968 - завідувач відділу геології та генезису нафтових і газових родовищ. Лауреат Державної премії УРСР (1971), премії ім. В. Вернадського АН УРСР (1980). Займався питаннями геології та геохімії паливних корисних копалин. Вивчав нафтоносність України (Дніпровсько-Донецька западина, Карпати й Прикарпаття). Автор теорії про неорганічне походження нафти та походження озокериту, розробляв узагальнену теорію формування різних видів викопного вугілля, дав обґрунтування практичному використанню менілітових сланців. Займав кабінет № 406 у лівому крилі будівлі на четвертому поверсі. Тепер у ньому - меморіальний кабінет ученого.

1976 на фасаді будинку встановлено гранітну меморіальну дошку з барельєфним портретом С. Лебедєва (ск. М. Вронський, арх. І. Мезенцев), 1992 — бронзову меморіальну дошку з скульптурним портретом В. Порфир'єва (ск. О. Скобликов, арх. К. Сидоров) [394].