Існування забудови на ділянці простежується з поч. 19 ст. У 1870-х рр. нею володів колезький реєстратор Я. Каунцов. 1879 майно перейшло у власність австрійського підданого Й. Андржейовського. Цього ж року він отримав дозвіл на зведення у своїй садибі «глино-випалювального заводу». Будівництво двоповерхового об'єму, орієнтованого на вул. Фрунзе, було проведено за проектом арх. Р. Тустановського. 1881 співвласницею садиби та заводу стала дворянка Є. Куликовська. Спочатку підприємство мало назву «Фабрика кахляних виробів», з часом — «Керамічний завод». У 2-й пол. 1890-х рр. реконструйовано багато заводських будівель. 1896 за проектом арх. К. Іваницького та під його наглядом виробничий корпус надбудовано третім поверхом. 1898—99 до нього вздовж вул. Заводської було зроблено двоповерхову й триповерхову прибудови. Архітектор не встановлений. Після всіх змін завод являв собою витягнуту вздовж фронту вулиці споруду, двоповерхову посередині та триповерхову на крилах, під бляшаною покрівлею. На першому поверсі містилися малярна, два приміщення для випалу кахлів, обладнані печами, кімнати для сушіння та поливання виробів. На другому поверсі стояли спеціальні столи для формування кахлів, куди з підвалу за допомогою лебідки та нового електричного мотора по дерев'яних трубах подавали глину. Тут же було розміщено станок для подрібнення поливи. На третьому — мансардному поверсі містився склад моделей і теракоти. На поч. 1900-х рр. на території заводу продовжувалися будівельні роботи з метою розширення виробництва. Поряд з головним виробничим корпусом заводу було зведено ще кілька майстерень, нові накриття для складу глини та готових виробів. У наріжній частині садиби — двоповерховий житловий будинок (не зберігся). У 1880-х рр. на підприємстві працювало одинадцять майстрів з виробництва кахлів, шість майстрів — каменотесів та 15 їхніх помічників різних спеціальностей. У 2-й пол. 1890-х — на поч. 1900-х рр., під час «будівельного буму», кахляний завод досяг справжнього розквіту. В окремі роки тут працювало до 80 робітників, які виробляли 150— 200 тис. кахлів на суму понад 60 тис. крб. Робочий день тривав шість з половиною — сім годин. Усі святкові та деякі дні, пов'язані з подіями життя царської сім'ї, були вихідними. Розрахунок за роботу проводився чотири рази на місяць щосуботи. Збереглися дані щодо заробітної плати робітникам заводу Й. Андржейовського в кін. 1880-х рр. Найвище цінувалася робота майстра, який керував випалом кахлів: його платня складала 50 крб. на місяць. Формувальники кахлів працювали «від штуки» і в середньому заробляли 30—40 крб., майстри-каменотеси — 25 крб., візник та заводський сторож — 15 крб. на місяць. Останні мали безкоштовні квартири при заводі.

Протягом всього часу існування підприємство спеціалізувалося на виробництві простих та майолікових кахлів і декоративних деталей для облицювання груб і печей, майоліки для облицювання фасадів споруд. Тут також діяли майстерні художньої обробки каменю та виготовлення виробів з гіпсу. Кахлі виробляли, в основному, з синьої київської глини. Тривалий та досить кропіткий процес спеціальної обробки сировини давав змогу отримувати близьку до фаянсової масу. Вироби виготовляли у формах вручну. Заготовляли кахлі взимку, випалювали влітку. Теракоту отримували після одноразового випалу, а майоліку випалювали 2—3 рази по 48 год. Для отримання кольорової поливи використовували солі металів з поєднанням свинцевої емалі.
Вироби заводу розповсюджувалися переважно в Києві. Майоліка використовувалася в інтер'єрах найпрестижніших споруд (наприклад, в особняку на вул. Банковій, 2 та прибутковому будинку арх. В. Городецького на вул. Банковій, 10), простіші кахлі можна було зустріти майже в усіх новобудовах останніх десятиліть 19 — поч. 20 ст. Завод виконував й індивідуальні замовлення, а також підрядні роботи на влаштування печей за межами міста. Майолікою облицьовували фасади будинків та церков. Саме завод Й. Андржейовського виконав 50 розеток для підбанника Свято-Михайлівського Золотоверхого собору. Частину продукції підприємства складали садові вази, фонтани, вироби з каменю. Вишукані та гармонійні за кольором кахлі заводу Й. Андржейовського не раз отримували золоті, срібні нагороди та дипломи на виставках у Львові, Варшаві, Києві, Нижньому Новгороді, Санкт-Петербурзі.
Після приходу до влади в Києві більшовиків керамічний завод було націоналізовано. Даних про його дальшу долю відшукати не вдалося. Виробничий корпус було переплановано й перетворено на гуртожиток. Усі надвірні дерев'яні будівлі поступово знесено.
Андржейовськиосифй Йат (Йозефат) Антонійович (1849—?) — власник заводу. Походив зі старовинного польського шляхетського роду. Його батько був учасником Польського повстання 1830—31, що, вірогідно, вплинуло на суспільні погляди та діяльність сина. Після закінчення гімназії (1868) виїхав до Швейцарії студіювати керамічну справу. Після закінчення навчання й отримання фаху хіміка-технолога 1875 відкрив у Кракові (Польща) власну фабрику з виробництва кахлів. 1878 переїхав до Києва.

Й. Андржейовський проводив широку громадську діяльність, пов'язану з польським визвольним рухом на теренах колишньої Російської імперії. Вже 1881 відкрив на фабриці нелегальну польську школу, на поч. 1900-х рр. став керівником товариства «Освіта», яке проводило просвітницьку діяльність у національному польському дусі. Після закриття товариства (1908) керував його роботою нелегально, за що висланий до Астрахані. Повернувся до Києва 1917 і знову очолив осередок «Освіти». Також активно співпрацював із благодійними товариствами Києва: Товариством Червоного Хреста (за постійну грошову допомогу був обраний його довічним членом), Римо-католицьким благодійним товариством, Товариством допомоги тваринам, комітетом зі спорудження римо-католицького костьолу св. Миколая (сучасна вул. Червоноармійська, 75). 1921 повернувся до Польщі, де працював секретарем Червоного Хреста у Варшаві, організовуючи допомогу польським дітям та молоді в СРСР. Останні відомості про нього датовані 1929.
Значну роль у створенні високоякісної продукції відігравала співвласниця заводу та його художниця Куликовська Єва Станіславівна. Дворянка за походженням, по лінії батька вона належала до роду Гущів, по лінії матері — Нарбутів. Дружина архітектора Південно-Західної залізниці В. Куликовського. Отримала художню освіту, набувши фаху скульптора. 1876 за її ескізом було відлито скульптуру архангела Михаїла, що прикрасила шпиль нової Київської міської думи (не збереглася, містилася на сучасному Майдані Незалежності). Працюючи художником заводу, мала також й власну майстерню, де виготовляла і продавала вироби з гіпсу та скульптуру. Останні відомості про Є. Куликовську належать до 1918, коли вона разом із сім'єю сина та Й. Андржейовським мешкала в будинку на території заводу (не зберігся). Виробничий корпус заводу майже півтора десятки років не використовується. Перебуває у занедбаному стані і поступово руйнується [1786].