У 1870-х рр. входила до складу великого домоволодіння Г. Бондаревського, яке у жовтні 1894 перейшло у власність М. Змієвського (див. ст. 534.8). Після прокладання вул. Святославської (тепер вул. Чапаєва) садибу № 12 виділили в окреме, прямокутне в плані домоволодіння пл. 300,9 кв. сажнів. 1903 власниця суміжної ділянки № 10 В. Рудикова продала М. Змієвському вузьку незабудовану смугу землі пл. 2,5 кв. сажнів. У власності його спадкоємців – удови Л. Змієвської та дітей А., Л. та М. Змієвських – садиба перебувала з 1912 до кін. 1920-х рр. Первісну забудову садиби складали дерев'яний житловий будинок на червоній лінії вулиці та дерев’яні господарські споруди – сарай, навіс. 1874 старий будинок замінено дерев'яним на мурованому цокольному напівповерсі. 1898–99 на його місці зведено триповерховий будинок, автором якого міг бути технік-арх. А.-Ф. Краусс, за проектами якого на зламі 19–20 ст. зведено багато споруд на сучасних вулицях I. Франка та Чапаєва. Ймовірно, до остаточного завершення будівельних робіт будинок № 12-а надбудовано четвертим поверхом. Тоді ж на місці дерев'яного сараю побудовано двоповерховий дерев'яний флігель, який обкладено цеглою.

Первісно на кожному поверсі будинку № 12-а містилося по дві квартири з усіма вигодами. До тильного ризаліту було прибудовано одноповерховий об'єм для двірницької. 1918 в садибі здавали в оренду 19 квартир. Дві квартири займали брати Л. і М. Змієвські. Головний будинок, 1898–99 (№ 12-а). Чотириповерховий, з підвалом, мурований, тинькований, у плані Т-подібний, односекційний, з двома сходовими клітками (парадною і «чорною»). Планування квартир – з двобічним розташуванням кімнат. Перекриття пласкі. Дах двосхилий по дерев'яних кроквах, з горищними вікнами; покрівля бляшана.

Композиція оформленого у стилі неоренесанс чолового фасаду симетрично-осьова. Центральну розкріповану його частину фланковано рустованими пілястрами, акцентовано півциркульними вікнами третього і четвертого поверхів з профільованими архівольтами. Вертикальні членування фасаду доповнюють два ряди балконів (частково засклені, автентичні ажурні огородження втрачені). По горизонталі фасад членують профільовані міжповерхові гурти та доповнений смугою сухариків карниз третього поверху. Фланковані пілястрами прямокутні віконні прорізи підкреслено підвіконними фільонками з ліпленим рослинним орнаментом. Оформлення четвертого поверху дещо відрізняється від нижніх.

Будинок – зразок прибуткової житлової споруди доби історизму.

Флігель, 1899 (№ 12-б). Двоповерховий з підвалом, дерев'яний, обкладений цеглою, тинькований, пофарбований, у плані прямокутний, односекційний. Планування коридорного типу. Перекриття пласкі. Дах двосхилий з бляшаною покрівлею. Композиція чолового фасаду асиметрична, обумовлена розташуванням широкого прямокутного вхідного отвору з лівого боку. Вхід обладнано циліндричним піддашком та невисоким ґанком з чотирма східцями. Над входом, між поверхами – прямокутне вікно сходової клітки. Чотириосьову частину фасаду праворуч від входу розчленовано міжповерховим та підвіконним (на рівні другого поверху) гуртами. Пласкими лопатками оформлено наріжжя та відокремлено бічні віконні прорізи обох поверхів. Вікна з лучковими перемичками облямовано пласкими лиштвами та прикрашено рельєфними замковими каменями, на першому поверсі – підвіконними прямокутними нішами, на другому – підвіконними плитами. Фасад завершує простий двоуступчастий карниз.

У 1910-х рр. в садибі проживав Балабанов Михайло (Самуїл) Соломонович (1873–1934) – журналіст, історик, політичний діяч. Навчався у Чернігівській і Новгород-Сіверській гімназіях, з 1892 – у Київському університеті. Член Союзної ради об'єднаних студентських земляцтв і організацій, соціал-демократичних гуртків, групи Ю. Мельникова, Київського Союзу боротьби за визволення робітничого класу. За участь у Вєтровській демонстрації 1897 заарештований, виключений із університету. Того ж року поступив до Одеського університету, який закінчив 1898. З 1894 почав літературну діяльність. Перші статті опублікував у київській газеті «Жизнь и искусство», журналі «Новое Слово». 1899–1900, 1901-04 жив у Ростові-на-Дону, 1903–04 – член Донського комітету РСДРП, редактор «Донской Речи». Співорганізатор Донецького союзу гірничозаводських робітників, редактор усіх його видань. З 1903 – меншовик.

1903-05 – у Києві, співробітник газети «Киевские отклики», «Киевское слово». З 1905 – у Санкт-Петербурзі, член редакції, секретар газети «Начало», об'єднаного органу «Северный Голос», «Наш Голос», співробітник інших меншовицьких видань. 1906 – секретар соціал-демократичної фракції 1-ї Державної думи. З 1911 – у Києві, співробітник газети «Киевская мысль», друкувався також у газеті «Киевские вести», меншовицьких органах «Наша Заря», «Дело» тощо. 1917–18 – гласний Київської міської думи, член Київського та Всеукраїнського комітетів РСДРП (меншовиків), член Української Центральної Ради і Малої Ради, член редакції газети «Знамя Труда». У березні 1920 за вироком ревтрибуналу у Києві позбавлений політичних прав на час громадянської війни. Пізніше – професор Ленінградського інституту народного господарства. Дальша доля невідома.

У роки революції мешкав на пров. Чеховському, 9, квартира № 10.

На поч. 20 ст. в садибі жив Бобинський Генріх Антонович (1861–1914) – піаніст, композитор, професор Київської консерваторії (1913–14). У роки проживання за цією адресою – викладач Київського музичного училища. У кін. 19 – на поч. 20 ст. мешкав у будинку № 38 на цій же вулиці, в 1913–14 – на сучасній вул. Овруцькій, 29 (див. ст. 314).

Тепер більшу частину приміщень займають офіси [1823].