Першим її власником був професор Київського університету М. Ващенко-Захарченко. На його замовлення 1873– 74 споруджено первісний об'єм будинку № 42 (на два з половиною поверхи з боку вулиці, на три з половиною з боку двору). 1874 у напівповерсі містилося п'ять кімнат, чотири кухні, два великі коридори й чотири комори. На першому та другому поверхах – по 13 кімнат, чотири передпокої, два клозети. На другий поверх вело троє сходів: парадні – мармурові, інші – дерев'яні. На верхньому поверсі було шість кімнат й один великий коридор. У приміщеннях налічувалося 26 груб з межигірської цегли. До будинку під бляшаною покрівлею проведено водогін. На ділянці також зведено муровані служби завдовжки 20,5 сажнів. Садибу оточувала огорожа з мурованою брамою.

1874 ділянку із забудовою придбала вдова гвардії полковника О. Демидова (за другим шлюбом – Соколова), 1880 – купець М. Бубнов, а після його смерті в 1888 власниками, згідно з духовним заповітом, стали сини А. та М. Бубнови. У квітні 1898 садиба перейшла у власність відставного підполковника Г. Розенберга та його дружини І. Розенберг. Після смерті 1908 Г. Розенберга та 1910 його вдови, згідно із заповітом, ділянку із забудовою успадкував їхній онук, капітан артилерійської бригади О. Лехт, який володів садибою до 1917. У кін. 19 ст. на головному будинку надбудовано третій поверх.

1918 власницею зазначена О. Федорова. В той час на першому поверсі будинку було дві квартири на п'ять та вісім кімнат, на другому – дві квартири на вісім та дев'ять кімнат, на третьому – дві квартири на сім та шість кімнат, які наймали юристи, артисти, лікарі. У восьми кімнатах напівповерху проживали слюсарі, двірники, швачки та ін. Згідно з урядовим декретом про скасування приватної власності на нерухомість у містах, садибу націоналізовано. Призначення житлового будинку в наступні роки не змінилося; квартири було перетворено на комунальні. 1939 будинок, який перебував у відомстві Київської міжобласної торговельної контори «Головриба» Наркомхарчпрому, надбудовано четвертим поверхом та здійснено деякі внутрішні перебудови. В кін. 1980-х рр. споруду реконструйовано, під час робіт тридільний фронтон, виконаний 1939, замінено новим. У 2000-х рр. надбудовано мансардний поверх.

Головний будинок, 2-а пол. 19 ст., 1939 (№ 42).

Чотириповерховий з мансардним і напівпідвальним поверхами, з проїздом у двір у правого торця, мурований, пофарбований, у плані складної конфігурації. Дах мансардний двосхилий, вкритий черепицею. Перекриття пласкі.

Чоловий фасад оформлено з використанням елементів готичної архітектури. Композиція центрально-осьова дисиметрична. Центральну вісь акцентовано високим трикутим фронтоном та циліндричним бляшаним піддашком на ажурних металевих кронштейнах над широким вхідним отвором зі стрілчастою фрамугою. Центральну триосьову розкріповану частину фасаду виділено метричним розташуванням великих стрілчастих вікон з профільованими архівольтами, відокремлених фільончастими лопатками першого-другого, четвертого й здвоєними півколонками третього поверхів, і більш насиченим декором. Симетрію композиції, що порушено бічним розміщенням аркового отвору проїзду й аттикового поверху, посилено двома вертикальними рядами широких балконів з металевим ажурним огородженням та двовіконними бічними пряслами, фланкованими лопатками та півколонками (третій поверх). Орнаментальний пояс (колишній фриз) на рівні завершеного розкріпованим карнизом четвертого поверху оздоблено аркатурою, дентикулами, на флангах – фільонками з рослинним орнаментом.

Архітектура споруди відображає ранній етап у розвитку прибуткового житлового будівництва в Києві.

Флігель, 2-а пол. 19 ст. (№ 42-б). У глибині двору впритул до сусіднього флігеля (40-б), разом із яким формує другий ряд забудови вулиці. Двоповерховий з напівпідвалом і мансардним поверхом, цегляний, пофарбований, у плані Г-подібний. Перекриття пласкі, масивний мансардний бляшаний дах зведено під час ґрунтовної реконструкції будівлі у 1990-і рр. Внутрішнє планування коридорне, пов'язане з двома входами: у внутрішньому зрізаному куті між крилами, який позначено (у 1990-х рр.) стрімким трикутним фронтоном та у лівому торцевому ризаліті. Вирішений у цегляному стилі з елементами історизму. Прорізи переважно прямокутні зі спрощеним обрамленням і поребриком у підвіконних фільонках, над вхідними отворами – півциркульні вікна, на чолі крила навпроти проїзду у двір – вікна і бленди мають готичний стрільчастий абрис. Спрощений вінцевий карниз декоровано зубчиками і сухариками.

У 1900–10-х рр. у садибі проживав Пухальський Володимир В'ячеславович (1848–1933) – піаніст, композитор, музичний діяч, заслужений професор УСРР (з 1928). У 1874 закінчив Петербурзьку консерваторію, 1874–76 – її викладач. 1877–1913 – директор і викладач класу фортепіано Музичного училища Київського відділення Російського музичного товариства, співдиректор товариства, один із засновників і перший директор (1913–14) Київської консерваторії, її професор (1913–33). Засновник фортепіанної школи. Серед учнів – В. Горовиць, К. Михайлов, Л. Ніколаєв. Брав активну участь у музично-громадській і концертній діяльності, один із фундаторів і почесний член Київського літературно-артистичного товариства. Автор опери «Валерія» (пост. 1923), симфонії «В горах», фортепіанних п'єс, романсів та інших музичних творів.

У 1890-х рр. мешкав на вул. Банковій, 8 (будинок не зберігся), в 1920-х рр. – на вул. Леонтовича, 1, квартира № 5 (сучасна адреса – вул. Б. Хмельницького, 27/1).

У 1920-х рр. у квартирі № 4 будинку № 42 проживав Шуйський Михайло Григорович (1883–1952) – оперний співак (баритон), заслужений артист РРФСР (з 1945). У період проживання за цією адресою – соліст київської опери (1923–26). Виконав численні головні партії в операх українських, російських і зарубіжних композиторів, зокрема Остапа («Тарас Бульба» М. Лисенка), Мазепи (в однойменній опері П. Чайковського). Тепер у частині приміщень головного будинку та у флігелі містяться офіси [1826].