Більшу частину ділянки займав сад. Дерев'яну забудову складали одноповерховий будинок з двоповерховою прибудовою і галереями, двоповерхова кухня, сараї та дрібні господарські будівлі. Власники, які не проводили значних будівельних робіт, неодноразово змінювались. У листопаді 1913 садибу придбало Друге Київське товариство для влаштування постійних квартир, засноване 1912 з метою спорудження житла для своїх членів. Пл. ділянки становила 573 кв. сажнів (більше 1 608 кв. м). На подвір'ї розташовувався крутий пагорб – залишок колишнього земляного укріплення, яке зрито навесні 1914 під час підготування майданчика для нової забудови. Спорудження головного та двох флігельних будинків розпочато одночасно. Автор проекту та керівник будівельних робіт – арх. В. Риков. 1915 закінчено основні роботи зі зведення головного (№ 17-а) та флігельного (№ 17-б) будинків, опорядження яких тривало майже до кінця 1916. З метою отримання додаткових коштів на завершення будівництва флігеля у третьому ряді забудови ділянки (№ 17-в) рішенням зборів товариства садибу було віддано в заставу Київському земельному банку. В усіх корпусах влаштовано водогін, каналізацію, електричне освітлення, систему водяного обігріву, ліфт.

1916 у підвалі головного будинку (№ 17-а) містилися кімнати для швейцара і двірника, дров'яники і комори для всіх квартир. На кожному поверсі – по дві квартири: на першому – чотири- та п'ятикімнатна; на третьому–четвертому – п'яти- та шести- кімнатна; на п'ятому – семи- та шестикімнатна; на шостому – дві шестикімнатні. До складу всіх квартир входили кухні, ванні кімнати, санвузли, кімнати для прислуги. Стелі квартир прикрашали розетки та карнизи з поліхромним пофарбуванням. У напівпідвалі флігеля № 17-б – одна трикімнатна квартира з усіма вигодами; на першому–п'ятому поверхах – по три квартири, на шостому – дві. Квартири чотири- й п'ятикімнатні з усіма вигодами, кімнатами для прислуги. На стелях квартир – розетки та карнизи з поліхромним пофарбуванням. Використані елементи ліпленого декору, обігрівальні пристрої (радіатори водяного обігріву), фурнітура – серійного виробництва. У підвальному поверсі флігеля № 17-в містилися комори та дров'яники; на першому поверсі – дві п'ятикімнатні квартири з усіма вигодами, на другому–шостому поверхах – по дві шестикімнатні квартири. Приміщення будинку не декоровано. Впродовж 1917 товариство закінчило опорядження флігеля № 17-в. 1920 садибу націоналізовано.

1994 для проведення капітального ремонту відселено мешканців з будинків № 17-а і 17-б, проведено їх інвентаризацію.

Головний будинок, 1914–16, (№ 17-а). На червоній лінії забудови вулиці.

Шестиповерховий з підвалом, мурований, тинькований, у плані прямокутний з невеликим ризалітом чорної сходової клітки з тильного боку та проїздом у двір біля лівого торця. Односекційний. Пласкі перекриття підвалів, службових приміщень – залізобетонні, житлових приміщень – дерев'яні. Марші парадних сходів виконано в техніці тераццо, чорні – залізобетонні, огородження металеве. Дах двосхилий по дерев'яних кроквах, покрівля бляшана. Оформлений у стилі раціональний модерн з класицистичними елементами в декорі.

Композиція чолового фасаду центрально-осьова, триярусна. Виразні пластичні елементи – тригранні еркери другого–шостого поверхів – на другій та шостій осях доповнено вертикальними рядами заокруглених бічних балконів з ажурним металевим огородженням. Середню триосьову частину фасаду завершено великим трикутним фронтоном. Відокремлені міжповерховим гуртом і оформлені рустикою стіни двох нижніх поверхів трактовано як високий цоколь. Розчленований профільованим підвіконним карнизом шостий поверх вирішено як аттиковий. У своєрідному фризі під вікнами шостого поверху вміщено рельєфи зі стилізованим рослинним орнаментом. Аналогічними рельєфами прикрашено надвіконня третього поверху. Портал центрального входу оздоблено жіночим маскароном на замковому камені. Над входом – невеликий балкон з цементним огородженням.

В оформленні інтер'єрів використано серійні декоративні набори для стель у стилі модерн з елементами класицизму. Ліплений декор представлено кількома типами розеток у вигляді багатопелюсткових квіток або картушів в оточенні лаврових гірлянд, вінків, пальмет, кошиків з квітами; профільованими бордюрами, кесонами, що вкривають всю площину плафона. Оздоблення повторюється у кімнатах аналогічного призначення на всіх поверхах.

Будинок – важливий елемент забудови вулиці, інтер'єри якого становлять мистецьку цінність.

Флігель, 1914–16 (№ 17-б). У другому ряді забудови ділянки, на одній поперечній осі з головним будинком. Шестиповерховий з підвалом, мурований, у плані Т-подібний, односекційний. Перекриття підвалу, службових приміщень, сходових майданчиків – цегляні склепінця по металевих балках; житлових кімнат – дерев'яні, балкові. Парадні сходи – тераццо, чорні – цементні. Дах двосхилий по дерев'яних кроквах, покрівля бляшана. Оформлений у стилі раціональний модерн. Композиція чолового фасаду центрально-осьова з незначним порушенням симетрії за рахунок слабо винесеного лівого ризаліту з отвором проїзду в двір. Декор виконано в цеглі. Центральне вікно другого поверху оформлено лопатками та декоративним фронтоном барокової форми. Вікна центральної частини п'ятого поверху (через одне) прикрашено півциркульними сандриками. Балкони мали ажурні огородження простого рисунку (втрачені). Будинок – цінний елемент забудови садиби періоду модерну.

Флігель, 1914–17 (№ 17-в). У третьому ряді забудови ділянки, на одній поперечній осі з головним будинком. Шестиповерховий з підвалом, цегляний, у плані прямокутний. Односекційний, з двома сходовими клітками. Перекриття підвалу, службових приміщень, сходових майданчиків – залізобетонні, житлових приміщень – дерев'яні, балкові. Дах двосхилий по дерев'яних кроквах, покрівля бляшана. Оформлений у стилі раціональний модерн.

Композиція чолового фасаду центрально-осьова. Фасад вирізняє стриманість декоративного оформлення, виконаного в цеглі (рустування, фільонки) й цементі (карнизи). Центральну частину фасаду акцентовано ризалітом на три віконні осі, завершеним низькою прямокутною аттиковою стінкою. Горизонтальне членування виявлене рустуванням першого–другого поверхів, відокремлених від верхньої частини фасаду широкою карнизною розкріповкою. Прорізи вікон прямокутні. До вхідних дверей ведуть широкі двомаршові сходи.

Будинок – історична складова забудови садиби.

Садиба – цікавий зразок цілісного житлового комплексу поч. 20 ст.

У садибі проживали відомі діячі науки й культури та громадсько-політичного життя.

З поч. 1920-х рр. до 1941 у квартирі № 24 будинку № 17-б – Ревуцький Дмитро Миколайович (1881–1941) – музикознавець, фольклорист, історик культури, перекладач, музичний діяч. У період проживання в цьому будинку викладав у трудовій школі № 49 (1918–41, з перервами). Один із засновників Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка (1918), в якому викладав курс історії пісні. Разом із К. Квіткою 1922 був засновником етнографічної комісії і кабінету музичної етнографії ВУАН, постійним позаштатним співробітником комісії. Один із фундаторів і член Всеукраїнського музичного товариства ім. М. Леонтовича (існувало 1919-28). У 1932 звільнений з інституту за обвинуваченням у націоналізмі. Заробляв на життя випадковими заробітками, читав лекції у філармонії, Будинку вчених, робітничих клубах, колгоспах, студентам університету та політехнічного інституту, писав статті, виступав як виконавець народних пісень і дум, зокрема на радіо. З 1936 – старший науковий співробітник Інституту українського фольклору АН УСРР, створеного на основі етнографічної комісії (тепер Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАНУ). Навесні 1941 переїхав до свого друга – художника A. Кричевського, який жив на вул. Л. Толстого, 15. 29 грудня 1941 вбитий там разом із дружиною невідомими особами. Похований на Байковому цвинтарі. Збирав і досліджував українську народну пісенність, видав 1926 і 1929 три фольклорні випуски «Золоті ключі», в кожному з яких вмістив по 125 пісень. Започаткував лисенкознавство, опублікувавши численні праці про життя та діяльність основоположника української класичної музики, в якого навчався в студентські роки й зав'язав дружні стосунки. Видав два випуски «Дуетів» (1927), був ініціатором повного академічного видання творів М. Лисенка, яке сам готував до друку: 1931 вийшов т. 1 «Хори» зі статтею вченого та примітками. Вивчав також творчість B. Гулака-Артемовського, редагував нотні видання. Зробив понад 300 перекладів європейських та російських вокальних творів (оперні лібрето, романси, пісні), створюючи україномовний вокальний репертуар. Після смерті вченого його ім'я й наукові здобутки тривалий час були під негласною забороною, праці вилучалися з бібліотек. У 1910–18 жив на пров. Михайлівському, 30 (будинок не зберігся).

1981–84 у п'ятикімнатній квартирі № 4 на другому поверсі будинку № 17-а – Соболєв Фелікс Михайлович (1931 – 84) – кінорежисер, заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1970), лауреат Державної премії СРСР (1972). Випускник акторського (1953) і режисерського (1959) факультетів Київського інституту театрального мистецтва ім. I. Карпенка-Карого. З 1959 його доля пов'язана з Київською кіностудією науково-популярних фільмів, де зняв усі свої фільми, чимало з яких отримали нагороди на міжнародних і всесоюзних фестивалях. У роки проживання в цьому будинку зняв фільм «Київська симфонія» (1982). З 1973 викладав у Київському інституті театрального мистецтва ім. I. Карпенка-Карого.

1918-19 у квартирі № 24 будинку № 17-б – Усатий Семен Миколайович (1875–1944) – вчений у галузі електротехніки, перший у Російській імперії професор електротехніки. Випускник Санкт-Петербурзького електротехнічного інституту (1899). З 1902 працював у Санкт-Петербурзькому політехнічному інституті, завідував електричною станцією, з 1914 – професор. Одночасно секретно керував здійсненням управління артилерійським вогнем на суднах флоту й прибережних батареях, полковник російської армії. 1913–18 – консультант Морського генерального штабу з електротехнічного устаткування приморських фортець, мав тривалі закордонні відрядження у країни Європи. Під час проживання за цією адресою – професор Київського політехнічного інституту, де в нього навчалися майбутні академіки-ядерники I. Курчатов і К. Синельников. Вони переїхали 1923 слідом за ним у Баку, де навчалися в аспірантурі під керівництвом С. Усатого. 1919–23 – професор Таврійського (Кримського) університету, з 1934 працював у Ленінграді.

1918-29 у квартирі № 18 будинку № 17-б – Чехівський Володимир Мойсейович (1874–1937) – громадсько-політичний, державний і церковний діяч. Син священика з Київщини. По закінченні Київської духовної академії (1900) працював помічником інспектора Кам'янець-Подільської духовної семінарії (1901–05). 1906 був обраний депутатом 1-ї Державної думи, після розгону якої відбув однорічне заслання у Вологді. 1907–17 мешкав в Одесі, де активно співробітничав в Українській громаді та «Просвіті», редагував тижневик «Українське слово» (1917). Член ЦК УСДРП. 1917 обраний до складу Української Центральної Ради від Одеси, з того часу жив у Києві. За Української Держави (1918) працював у Міністерстві ісповідань і церковної політики, входив до Національного союзу – опозиційної гетьманському урядові організації. Зі створенням Директорії УНР у жовтні 1918 увійшов до складу Українського військового революційного комітету, який готував повстання проти гетьмана. У грудні 1918 - лютому 1919 очолював Раду Міністрів і Міністерство закордонних справ УНР. Був одним із засновників Комітету охорони республіки в м. Кам'янець-Подільський. 1920 брав участь у створенні Української комуністичної партії [на основі УСДРП (незалежних)]. Під його проводом уряд УНР 1 січня 1919 оголосив закон про автокефалію Української православної церкви. В. Чехівський був дорадником митрополита В. Липківського, а також «благовісником» (проповідником) Всеукраїнської православної церковної ради й організатором пастирських курсів у Києві, очолював ідеологічну комісію УАПЦ. Був співробітником Історико-філологічного відділу ВУАН. 29 липня 1929 заарештований у справі Спілки визволення України як член бюро цієї організації, засуджений на десять років ув'язнення, яке відбував на Соловках. 3 листопада 1937 розстріляний.

1989 на фасаді будинку № 17-а встановлено бронзову меморіальну дошку з барельєфним портретом Ф. Соболева (ск. Є. Куликов, арх. О. Штейнберг). Тепер будинки № 17-а й 17-б перебувають на реконструкції [1825].