Більшу частину ділянки займав сад. Дерев'яну забудову складали одноповерховий будинок з двоповерховою прибудовою і галереями, двоповерхова кухня, сараї та дрібні господарські будівлі. Власники, які не проводили значних будівельних робіт, неодноразово змінювались. У листопаді 1913 садибу придбало Друге Київське товариство для влаштування постійних квартир, засноване 1912 з метою спорудження житла для своїх членів. Пл. ділянки становила 573 кв. сажнів (більше 1 608 кв. м). На подвір'ї розташовувався крутий пагорб – залишок колишнього земляного укріплення, яке зрито навесні 1914 під час підготування майданчика для нової забудови. Спорудження головного та двох флігельних будинків розпочато одночасно. Автор проекту та керівник будівельних робіт – арх. В. Риков. 1915 закінчено основні роботи зі зведення головного (№ 17-а) та флігельного (№ 17-б) будинків, опорядження яких тривало майже до кінця 1916. З метою отримання додаткових коштів на завершення будівництва флігеля у третьому ряді забудови ділянки (№ 17-в) рішенням зборів товариства садибу було віддано в заставу Київському земельному банку. В усіх корпусах влаштовано водогін, каналізацію, електричне освітлення, систему водяного обігріву, ліфт.

В 1916 у напівпідвалі флігеля № 17-б – одна трикімнатна квартира з усіма вигодами; на першому–п'ятому поверхах – по три квартири, на шостому – дві. Квартири чотири- й п'ятикімнатні з усіма вигодами, кімнатами для прислуги. На стелях квартир – розетки та карнизи з поліхромним пофарбуванням. Використані елементи ліпленого декору, обігрівальні пристрої (радіатори водяного обігріву), фурнітура – серійного виробництва. 

1994 для проведення капітального ремонту відселено мешканців з будинків № 17-а і 17-б, проведено їх інвентаризацію.

Флігель, 1914–16 (№ 17-б). У другому ряді забудови ділянки, на одній поперечній осі з головним будинком. Шестиповерховий з підвалом, мурований, у плані Т-подібний, односекційний. Перекриття підвалу, службових приміщень, сходових майданчиків – цегляні склепінця по металевих балках; житлових кімнат – дерев'яні, балкові. Парадні сходи – тераццо, чорні – цементні. Дах двосхилий по дерев'яних кроквах, покрівля бляшана. Оформлений у стилі раціональний модерн. Композиція чолового фасаду центрально-осьова з незначним порушенням симетрії за рахунок слабо винесеного лівого ризаліту з отвором проїзду в двір. Декор виконано в цеглі. Центральне вікно другого поверху оформлено лопатками та декоративним фронтоном барокової форми. Вікна центральної частини п'ятого поверху (через одне) прикрашено півциркульними сандриками. Балкони мали ажурні огородження простого рисунку (втрачені). Будинок – цінний елемент забудови садиби періоду модерну.

У садибі проживали відомі діячі науки й культури та громадсько-політичного життя.

З поч. 1920-х рр. до 1941 у квартирі № 24 будинку № 17-б – Ревуцький Дмитро Миколайович (1881–1941) – музикознавець, фольклорист, історик культури, перекладач, музичний діяч. У період проживання в цьому будинку викладав у трудовій школі № 49 (1918–41, з перервами). Один із засновників Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка (1918), в якому викладав курс історії пісні. Разом із К. Квіткою 1922 був засновником етнографічної комісії і кабінету музичної етнографії ВУАН, постійним позаштатним співробітником комісії. Один із фундаторів і член Всеукраїнського музичного товариства ім. М. Леонтовича (існувало 1919-28). У 1932 звільнений з інституту за обвинуваченням у націоналізмі. Заробляв на життя випадковими заробітками, читав лекції у філармонії, Будинку вчених, робітничих клубах, колгоспах, студентам університету та політехнічного інституту, писав статті, виступав як виконавець народних пісень і дум, зокрема на радіо. З 1936 – старший науковий співробітник Інституту українського фольклору АН УСРР, створеного на основі етнографічної комісії (тепер Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАНУ). Навесні 1941 переїхав до свого друга – художника A. Кричевського, який жив на вул. Л. Толстого, 15. 29 грудня 1941 вбитий там разом із дружиною невідомими особами. Похований на Байковому цвинтарі. Збирав і досліджував українську народну пісенність, видав 1926 і 1929 три фольклорні випуски «Золоті ключі», в кожному з яких вмістив по 125 пісень. Започаткував лисенкознавство, опублікувавши численні праці про життя та діяльність основоположника української класичної музики, в якого навчався в студентські роки й зав'язав дружні стосунки. Видав два випуски «Дуетів» (1927), був ініціатором повного академічного видання творів М. Лисенка, яке сам готував до друку: 1931 вийшов т. 1 «Хори» зі статтею вченого та примітками. Вивчав також творчість B. Гулака-Артемовського, редагував нотні видання. Зробив понад 300 перекладів європейських та російських вокальних творів (оперні лібрето, романси, пісні), створюючи україномовний вокальний репертуар. Після смерті вченого його ім'я й наукові здобутки тривалий час були під негласною забороною, праці вилучалися з бібліотек. У 1910–18 жив на пров. Михайлівському, 30 (будинок не зберігся).

1918-19 у квартирі № 24 будинку № 17-б – Усатий Семен Миколайович (1875–1944) – вчений у галузі електротехніки, перший у Російській імперії професор електротехніки. Випускник Санкт-Петербурзького електротехнічного інституту (1899). З 1902 працював у Санкт-Петербурзькому політехнічному інституті, завідував електричною станцією, з 1914 – професор. Одночасно секретно керував здійсненням управління артилерійським вогнем на суднах флоту й прибережних батареях, полковник російської армії. 1913–18 – консультант Морського генерального штабу з електротехнічного устаткування приморських фортець, мав тривалі закордонні відрядження у країни Європи. Під час проживання за цією адресою – професор Київського політехнічного інституту, де в нього навчалися майбутні академіки-ядерники I. Курчатов і К. Синельников. Вони переїхали 1923 слідом за ним у Баку, де навчалися в аспірантурі під керівництвом С. Усатого. 1919–23 – професор Таврійського (Кримського) університету, з 1934 працював у Ленінграді.

1918-29 у квартирі № 18 будинку № 17-б – Чехівський Володимир Мойсейович (1874–1937) – громадсько-політичний, державний і церковний діяч. Син священика з Київщини. По закінченні Київської духовної академії (1900) працював помічником інспектора Кам'янець-Подільської духовної семінарії (1901–05). 1906 був обраний депутатом 1-ї Державної думи, після розгону якої відбув однорічне заслання у Вологді. 1907–17 мешкав в Одесі, де активно співробітничав в Українській громаді та «Просвіті», редагував тижневик «Українське слово» (1917). Член ЦК УСДРП. 1917 обраний до складу Української Центральної Ради від Одеси, з того часу жив у Києві. За Української Держави (1918) працював у Міністерстві ісповідань і церковної політики, входив до Національного союзу – опозиційної гетьманському урядові організації. Зі створенням Директорії УНР у жовтні 1918 увійшов до складу Українського військового революційного комітету, який готував повстання проти гетьмана. У грудні 1918 - лютому 1919 очолював Раду Міністрів і Міністерство закордонних справ УНР. Був одним із засновників Комітету охорони республіки в м. Кам'янець-Подільський. 1920 брав участь у створенні Української комуністичної партії [на основі УСДРП (незалежних)]. Під його проводом уряд УНР 1 січня 1919 оголосив закон про автокефалію Української православної церкви. В. Чехівський був дорадником митрополита В. Липківського, а також «благовісником» (проповідником) Всеукраїнської православної церковної ради й організатором пастирських курсів у Києві, очолював ідеологічну комісію УАПЦ. Був співробітником Історико-філологічного відділу ВУАН. 29 липня 1929 заарештований у справі Спілки визволення України як член бюро цієї організації, засуджений на десять років ув'язнення, яке відбував на Соловках. 3 листопада 1937 розстріляний.

Тепер будинки № 17-а й 17-б перебувають на реконструкції [1825].