Складається з кількох споруд, з яких найбільшу історико-архітектурну цінність має головний корпус. Зведено за проектом вітчизняних фахівців на вільній від забудови території на околиці міста. Хлібозавод № 4 планувався провідним підприємством хлібопекарської промисловості Києва з потужністю 135 т хліба на добу, оснащеним сучасним високотехнологічним обладнанням з великим ступенем автоматизації виробництва. Повна назва підприємства до поч. 1950-х рр. — «Автомат Хлібозавод № 4». Впродовж свого існування розвивався в межах відведеної виробничої ділянки. В довоєнні роки зміни стосувалися безпосередньо технологічного устаткування самого виробництва. В повоєнний час реконструкція підприємства відбувалася чотири рази: 1944-49 — технологічні лінії, відбудова адміністративного блоку та переведення заводу на газове пальне; 1963—65 — будівельна реконструкція та технологічне переобладнання з добудовою до головного корпусу багатоповерхового приміщення для безтарного зберігання борошна, зведення додаткових виробничих та складських площ у структурі головного корпусу, а також допоміжних, окремо розташованих інженерних споруд [газорозподільний пункт (ГРП), компресорна, насосна, трансформаторна та ін.]. 1975 введено в дію об'єкт цивільної оборони — сховище. 1985—95 зведено прохідну з адміністративними приміщеннями на другому поверсі, вагову, котельню, перебудовано колишній гуртожиток під булочний цех. Тоді ж реконструйовано та переобладнано декілька раніше зведених споруд (колишню котельню переобладнано під механічні майстерні, реконструйовано склад солі та ін.). Ділянку під забудову хлібозаводу пл. 1,86 га було відведено на відстані 1,5 км від залізничної ст. «Лук'янівка» (сучасна залізнична ст. «Рубежівський»), на непарному боці вул. Дегтерьовської (кол. Старожитомирське шосе). До заводу було прокладено залізничну колію, якою доставляли борошно, олію, паливо та інші вантажі. З київських млинів борошно підвозили трамваями або на підводах. Завод планувався найбільшим з чотирьох діючих підприємств хлібопекарської промисловості Києва. Станом на 1 січня 1937 загальна чисельність працюючих становила 188 осіб. З самого початку на ньому діяло три печі марки АЦХ (№ 55, 56 та 57). Згодом дві печі переобладнано на випуск череневих сортів хліба.
1938 було відкрито цех макаронних виробів потужністю 7,5 т на добу (працював до 1950-х рр.), 1940 — дільницю з виробництва армійських сухарів (з сушаркою КС-2).
Під час Великої Вітчизняної війни завод практично не зазнав пошкоджень. З вересня 1941, після вступу в Київ німецьких військ, розпочав працювати і працював як хлібозавод протягом всього періоду окупації.
Напередодні визволення Києва німецькі загарбники планували його підірвати, але підпільна група заводу зберегла підприємство; було тільки спалено адміністративну частину та зруйновано новий привід печі № 57. На третій день після визволення Києва завод розпочав роботу. Спочатку працювало дві печі, до кін. 1943 було змонтовано новий привід печі № 57, і завод почав працювати на повну потужність.
Значну технологічну реконструкцію виробництва проведено 1944—46. В цей час печі з триниткових реконструйовано на п'ятиниткові, в результаті чого потужність виробництва масових сортів хліба досягла 181,5 т на добу. Крім того, тут виробляли макаронні вироби, було організовано випуск булочок на печі ХПК потужністю 5,6 т на добу. 1947 повністю відбудували адміністративний корпус. 1949 опалення печей переведено на природний газ, що значною мірою поліпшило якість хліба. Також було встановлено шосту тісто- замішувальну машину ХТШ та дозатор заквасок. Завдяки цьому ліквідовано тяжку працю на відбиранні заквасок з діжі на відновлення, де, в основному, працювали жінки.
1950 потужність хлібокомбінату № 4 з виробництва хліба житнього масою 1,5 кг становила 225 т на добу. Наступного року на печі ХПК було організовано випуск сухого хлібного квасу. Через шість років піч № 56 було реконструйовано з п'яти- на семиниткову й пере-ведено на виробництво «Арнаут Київський». На цій лінії було також змонтовано агрегат М. Гатиліна — БАГ-100 з тістозамішувальною машиною системи М. Ткачова. Завдяки цьому частину робітників вивільнено від тяжкої ручної праці, що в цілому сприяло скороченню чисельності працюючих. Піч № 55 переведено на випічку паляниці «Українська», решту печей — на випуск штучного хліба.
1958 на заводі встановлено механізовану лінію виготовлення рідких дріжджів, 1959—64 — лінію з виготовлення рідких заквасок та рідких опар для всіх трьох печей.
1964 до головного корпусу прибудовано і введено в дію перший і до нашого часу єдиний в Україні склад безтарного довготривалого зберігання борошна великої місткості — 1080 т. Склад являє собою оригінальну технологічну розробку з напівавтоматичними процесом завантаження та транспортування борошна. Споруда заввишки в чотири поверхи була оснащена 15 залізобетонними силосами заввишки в три поверхи (на першому поверсі розміщувалися транспортувальні лінії для завантаження борошна). З них — дев'ять силосів по 90 т та шість по 45 т, де окремо зберігалося борошно різних сортів: відбірне та другого сорту. Технологічний проект складу розроблено 1963 Харківським відділенням інституту «Промзернопроект» (головний інженер проекту — Бєляєв). Це єдина реалізація технологічної схеми складу такої місткості в межах України.
1970 у підвальному приміщенні головного корпусу, на вивільнених виробничих площах, де раніше зберігалося борошно в мішках, було організовано цех з виробництва здобних сухарів (потужність 6 т на добу). В цьому цеху вперше в Радянському Союзі було застосовано печі ПХС-25 для виробництва сухарів. В одній печі випікалися сухарні плити, в другій — сушилися сухарі. 1973 піч № 56 реконструйовано та пристосовано для випічки хліба «Український новий» (потужність на той час становила 59 т на добу).
1975 побудовано та введено в дію об'єкт цивільної оборони на 150 робітників. У 1970-і рр. на заводі споруджено склад мокрого зберігання солі місткістю 90 т. Тут встановлено також місткості для приймання та зберігання молочної сироватки (12 куб. м). Зведено приміщення компресорної та трансформаторну підстанцію з двома трансформаторами на 650 кВт кожний.
1982 бункерний агрегат БАР-100 на лінії печі № 55, 1986 — і на лінії печі № 56 замінено на БАГ-20, змішування тіста переведено на безперервний процес. Згодом впроваджено італійський автомат Р-700 для фасування здобних сухарів у поліетиленову плівку.
Після аварії на Чорнобильській АЕС на заводі була пробурена артезіанська свердловина на глибину 330 м, з дебітом води 20 куб. м/год.
У зв'язку з організацією виробництва сухарів та соломки солодкої зросла чисельність робітників, і побутово- санітарні норми вже не відповідали нормативним вимогам. 1994 з метою поліпшення умов праці приміщення старої котельні надбудували й реконст-руювали під побутові приміщення. Того ж року збудовано окремі приміщення для автоматичної дизельної електростанції КАС-500, та вагової, де змонтовано автомобільні ваги вантажопідйомністю 60 т.
1995 будинок старого гуртожитку переобладнано на булочний цех. Цього ж року було побудовано нову прохідну з приміщеннями для службовців на другому поверсі.
Ділянка заводу має форму неправильного чотирикутника, наближеного до квадрата. В забудові ділянки домінує розміщений в центрі головний корпус, в якому розташоване основне виробництво хлібозаводу. Головний корпус добре зберігся з довоєнного часу. По його периметру під'їзні дороги мають суцільне асфальтове покриття завширшки від 7,5 до 10 м (у довоєнний час, в основному, це була бруківка, за виключенням мостової перед чоловим фасадом).
Периметр заводської ділянки забудований окремими, в основному невеликими за розмірами, одноповерховими допоміжними технологічними спорудами. З них тільки один корпус колишнього гуртожитку переобладнано під виробництво — булочний цех. З окремо розташованих споруд тільки булочний цех та нова прохідна мають два поверхи.
Головний корнпус. У центрі виробничої ділянки підприємства, з відступом вглиб від червоної лінії забудови на 30 м. Цегляний, тинькований, пофарбований в три кольори, у плані Н-подібний. Довгою своєю стороною орієнтований точно в напрямку північ—південь. Чоловий фасад цеху (коротка сторона споруди) орієнтований на північ. Симетрію плану головного корпусу порушує блок споруд, прибудованих до західного фасаду, який вміщує механічні майстерні (перший поверх) та побутові приміщення (другий поверх), що зведені на базі колишньої котельної. Габаритні розміри головного корпусу в плані становлять — 65 х 95 м. Вікна різнохарактерні: круглі, стрічкові вертикальні або стрічкові горизонтальні, а також великі (вітраж- ні) вікна цехів.
Корпус зведено в стилі конструктивізм. Він є одним з небагатьох промислових об'єктів Києва, що майже повністю зберіг свої стильові особливості до нашого часу. Добудови та деякі зміни зовнішнього вигляду, в основному, не вплинули на загальний характер архітектурного вирішення споруди. Тепер — виробничо-складський та адміністративно-побутовий корпус. За функціональним призначенням та конструктивними особливостями являє собою змішаний тип споруди і складається з різних за висотою, розплануванням, конструктивним вирішенням архітектурних об'ємів. Має різні функ-ціонально-технологічні зони. Центральна частина об'єму — головна пекарна зала — має видовжену, зального типу трипрогінну просторову структуру, з залізобетонними опорами в вигляді тришарнірних рамних конструкцій монолітного виготовлення. На них покла-дено плити покриття на основі збірних залізобетонних панелей, на які, в свою чергу, спираються конструкції ліхтаря денного освітлення, що розміщений вздовж всієї зали. Плити покриття та конструкції ліхтаря повоєнного часу були замінені за останньої реконструкції цеху. Дах скатний, критий листовим залізом.
Опори пекарної зали в перерізі становлять квадрат (0,48 х 0,48 м), розміщені з кроком 6 х 8,5 м. У середній частині зали розміщено три печі — № 55, 56 та 57. Південне крило корпусу, що примикає до головної зали, пристосовано під сухарний цех. Праву частину займає висока складська споруда для безтарного зберігання борошна. Вона є самою високою прибудовою до головного корпусу, її вис. становить 26 м. Склад зведено на основі каркасно- стінової конструктивної схеми.
Парадна частина корпусу, звернена до вулиці (північне крило), з боку головного фасаду симетрично вирішена відносно центральної осі. Центральна (верхня) частина північного крила являє собою адміністративну частину, яка займає два поверхи та розміщується над бічними, симетрично розташованими блоками їдальні (праворуч) та адміністративно-побутових приміщень (ліворуч). Стіни адмінбудови цегляні, перекриття — дерев’яні. Адміністративно-побутовий блок, як і виробничі цехи, також вирішено із застосуванням каркасно-стінової схеми. Генеральна технологічна лінія виробництва головного корпусу хлібозаводу побудована в напрямку південь— північ. Завантаження сировини (борошна) відбувається в південному крилі головного корпусу через перший поверх складу тривалого зберігання борошна. З південного крила розпочинається процес виробництва хлібних виробів, який поступово розвивається в бік північного крила.
У північному крилі, в структурі головного фасаду під адміністративною частиною було організовано рампу для завантаження готової продукції. Таке розміщення по осі симетрії споруди вантажної рампи було притаманне первинному технологічному вирішенню довоєнного виробництва. Невелика кількість одночасного обслуговування машин (кількість машиномісць) цілком відповідала потужності тогочасного виробництва. З часом, суттєве збільшення потужності підприємства викликало необхідність організації додаткового вантажного відділення, яке й було зведене в північному крилі з боку двору.
В цілому споруда головного корпусу має досить добре збережені зовнішній та внутрішній вигляд. Екстер’єр споруди зберіг значний відсоток автентичних елементів. Зберігся також й автентичний заводський димар, який спочатку використовувався при котельній, тепер обслуговує печі головної пекарної зали.
З великою долею автентичності зберігся також інтер’єр головної пекарної зали (головна конструктивна схема, несучі залізобетонні конструкції, містки другого поверху, замощення підлоги тощо). Крім того, збереглися первинні печі, хоча й модифіковані.
Первинне архітектурне та розпланувальне вирішення головної споруди хлібозаводу втілює основні риси конструктивізму: різновисокі прямокутні
об’єми, стрічкове, значне за площею або суцільне засклення цехів, підкреслення вертикальних розмірів суцільних вікон засобами акцентування сходових клітин заскленими площинами, використання круглих елементів (вікон) та округлених стінових площин, а також використання прийомів акцентування розкріповок для підкреслення горизонтальних або вертикальних стінових площин тощо. Разом з тим, стильові особливості довоєнної споруди заводу включають деякі декоративні елементи, що характерні для уподобань вітчизняної архітектури наступного етапу розвитку. До них, насамперед, належать елементи оздоблення чолового фасаду — акцентування цоколю імітацією під регулярну бутову кладку з використанням штучного каменю на цементній основі. Аналогічний прийом штучної бутової кладки був застосований для пластичного вирішення кутових пілястр та прямокутних опор, на які спираються піддашшя вхідних ґанків головного фасаду. Інші пілястри на всю висоту розчленовано канелюрами, що подрібнювало площини пілястр, нівелюючи чистоту стилю (канелюри на наш час не збереглися).
В цілому головний виробничий корпус хлібозаводу зберіг риси, притаманні архітектурній споруді, вирішеній в канонах конструктивізму, що відповідало образу більшості виробничих споруд, зведених у довоєнні часи.
Під час нацистської окупації міста на заводі працювали гравці київської футбольної команди НКВС «Динамо», які, вийшовши з оточення, влаштувалися на підприємство. Вони брали участь у дев'яти футбольних матчах київської збірної команди «Старт», до складу якої входили також гравці «Локомотиву» та інших футбольних команд міста, здобувши перемогу в усіх іграх. Влітку окупанти заборонили команді виступати. Четверо з них були ув'язнені у Сирецькому нацистському концентраційному таборі в Києві (див. ст. 340). Передостанній переможний матч футболістів проти німецької команди «Flакеn» (команда зенітної частини вермахту), що відбувся 9 серпня 1942 на стадіоні «Зеніт» (тепер «Старт», див. ст. 508), одержав назву «матч смерті». 22 лютого 1943 підпільники спалили механічний завод «Спорт». У відповідь 24 лютого 1943 на території концтабору німці розстріляли групу заручників, серед яких опинилися футболісти О. Клименко, І. Кузьменко та М. Трусевич. М. Коротких заподіяв собі смерть. З цієї трагедії сформувалася легенда про т. зв. матч смерті. Хлібозавод працює за своїм призначенням. Сучасна назва підприємства — Київський хлібокомбінат № 4 — дочірнє підприємство АТ «Київхліб». Випускає широкий асортимент хлібобулочних виробів, дієтичні та діабетичні вироби, європейські марки хліба, сухарні, бараночні та кондитерські вироби [1833].