Урочисті закладини відбулися 12 липня 1901. Автор проекту – архітектор Г. Антоновський. Нагляд за будівництвом здійснював 1902 на його прохання архітектор П. Голландський. Підрядчик будівельних робіт – Л. Гінзбург, електроосвітлення – Російське електричне товариство "Уніон". Освячення та урочистий акт відкриття народного будинку відбулися 15 листопада 1902. У споруді були зала для глядачів на 1 тис. осіб, по дві зали бібліотеки-читальні, пересувного музею навчальних підручників та недільної школи і вечірніх класів для дорослих, приміщення чайної, дешевої їдальні, книжкової крамниці, квартири для завідувача будинку, бібліотекаря і служителів, дві трикімнатні квартири для здачі в найм. 1906 споруду перебудовано.
Будинок двоповерховий з підвалом, цегляний, тинькований, пофарбований, у плані прямокутний, симетричний, видовжений по осі захід-схід. Центральний вхід із головного – західного фасаду. На поздовжню вісь послідовно нанизуються приміщення вестибуля, фойє, зали для глядачів та сценічної частини. Для планувальної структури характерне центральне розташування зали для глядачів, до якої зі сходу прилягає сценічна коробка, з півдня, заходу та півночі її оточують приміщення фойє та кулуарів. З північного та південного боків розміщено по дві сходові клітки. Зала, розрахована на 1006 глядачів, складається з партеру та двох ярусів балконів, які спираються на чавунні колони. Перекриття пласкі балкові бетонні, дах над високими об'ємами зали для глядачів та сценічної коробки скісний на кроквяних фермах.
Декор на фасаді виконаний з цегли. Горизонтальний гурт, що проходить по усіх фасадах, поділяє їх на два поверхи. Характерні великі прямокутні, видовжених пропорцій вікна, не властиві театральним будівлям, над ними — клинчасті перемички з розвиненим замковим каменем. Вузькі простінки оформлено пілястрами. Завершує будівлю карниз простого рисунка. В його профілюванні вбачається вплив архітектури модерну. Стіни сходових кліток рустовані, прорізані арковими віконними отворами. Західний фасад декоровано пишніше за інші. По центру його – аттиковий півповерх, що відповідає висоті зали для глядачів. Над вікнами другого поверху – три фрагменти пишного ліпленого декору. На центральному фасаді на рівні третього поверху в овальних нішах розміщено погруддя Т. Шевченка та М. Гоголя. В інтер'єрах ліплений декор зберігся у залі для глядачів: оздобленні стелі, сценічного порталу, огородженнях балконів.
Будівля – зразок нового типу культурно-просвітницької установи початку 20 століття, її архітектурні форми раціоналістичні, в них максимально використано конструктивні та декоративні можливості цегляного мурування.
До 1908 тут діяло Київське товариство грамотності, створене 1882 з метою сприяти поширенню грамотності та "релігійно-моральної просвіти в народі" на території так званого Південно-Західного краю (Київська, Подільська і Волинська губернії). Ставило собі завданням підтримувати народні училища й засновувати при них класи для дорослих, відкривати нові навчально-просвітницькі заклади (бібліотеки, читальні, клуби для народу), надавати грошову допомогу нужденним учням народних шкіл, видавати підручники й книжки для народного читання, преміювати кращі твори для народної освіти, поширювати книжки і періодичні видання для народного читання, розсилати в народні школи підручники за зменшеними цінами і безплатно, влаштовувати публічні лекції, курси, вечори, концерти тощо. Товариство складалося з дійсних і почесних членів. Керівні органи – рада (розпорядчий орган) і правління (виконавчий орган). До ради, яка обиралася на три роки, входило 12-18 осіб, до складу правління – 2-3 члени товариства. Головою ради у період діяльності в цьому будинку був педагог, громадсько-політичний діяч В. Науменко (1897-1908), його товариші – історик І. Лучицький і Л. Лічков. Народним будинком завідував А. В'язлов, його помічником був Д. Дорошенко – відомі у майбутньому українські політичні діячі. В кінці 1907 товариство налічувало понад 400 членів. Серед них були відомі вчені, викладачі навчальних закладів, видавці, підприємці, журналісти, військові, діячі культури: М. Андрусов, П. Армашевський, М. Василенко,
В. Високович, Є. Вотчал, Л. Добровольський, А.Думанський, Д. Ізвєков, В. Іконников,
Є. Ківлицький, В. Колкунов, О. Корчак-Чепурківський, Й. Косоногов, Є. Кузьмін,
О. Левицький, А. Лобода, Т. Лубенець, І. Лучицький, Н. Молчановський, С. Навашин,
В. Осьмак, Є. Патон, В. Перетц, М. Ренненкампф, В.Риков, Д. Рузський, С. Сольський,
М. Стороженко, В. Толлі, П. Тутковський, І. Фещенко-Чопівський, В. Ханенко,
П. Холодний, В. Чаговець, В. Шапошников, Ф. Штейнгель, Я. Шульгин, В. Щербина та інші. Діяли бібліотечна, шкільна, редакційна, ревізійна, музейна комісії, довідкове бюро для учнів. Товариство влаштовувало літні курси церковного співу, навчання вчителів ручній праці, народні читання, заснувало чотири недільні школи й одну жіночу тюремну, чоловічу тюремну бібліотеку. Загалом за роки своєї діяльності товариство відкрило понад 1 тис. різних бібліотек, у тому числі 700 сільських. У власному народному будинку були зосереджені не тільки просвітницькі заклади товариства, а й проходили його публічні заходи – лекції, вечори, концерти. Безплатною бібліотекою-читальнею завідував
Є. Ківлицький, пересувним музеєм підручників – М. Біляшівський. Станом на 1908 в му-зеї було 1560 найменувань, 10506 примірників видань. Музей надсилав і видавав навчальну літературу в тимчасове користування на замовлення недільних, приватних і полкових шкіл, денних притулків, міських, комерційних училищ, чайних тощо. Всередині будинку було встановлено дошки з іменами жертводавців. У січні 1908 товариство було заборонено після перевірки і вилучення книжок з його складу, серед яких виявили заборонені цензурою політичні видання, що "збуджують огиду до уряду", закликають "на боротьбу з існуючим урядом". Його наступник – Київське товариство поширення освіти і грамотності, статут якого затверджений у квітні (правління містилося в будинку на сучасній вул. Ярославів Вал, 22). 24 березня 1908 будинок і майно товариства передано у міську власність, ним відала спеціальна комісія Київської міської управи. 1914 музей передано Київському навчальному округу.
Київське товариство грамотності надавало приміщення у народному будинку багатьом національним інституціям, політичним партіям, зокрема, кадетам, Бунду та ін.
1902-06 за цією адресою працювала редакція українознавчого журналу "Киевская старина" (редактор – В. Науменко); 1907 – його спадкоємця – наукового та літературно-публіцистичного журналу "Україна". Засідання редакційної колегії відбувалися на верхньому поверсі. До її складу входили: Д. Дорошенко, Є. Ківлицький, О. Левицький,
С. Петлюра, Є. Трегубов, Я. Шульгин. Було підготовлено і видано 4 томи у 12-ти книгах часопису, який виражав інтереси як "Киевской старины", так і певною мірою Українського наукового товариства в Києві. У рубриці "З українського життя" подавався огляд політичних, культурних подій, розвитку науки й культури в Україні. Оскільки УНТ вирішило видавати як власний науковий орган "Записки", журнал "Україна" припинив існування. Відродився 1913.
1906-08 в будинку містилося відділення редакції єдиної щоденної громадсько-політичної газети українською мовою "Рада", що видавалася коштом Є. Чикаленка. Редактори: 1906-07 – Ф. Матушевський, з 1907 – М. Павловський. Секретар – С. Петлюра. Редакція працювала на сучасній вулиці Ярославів Вал, 6.
1907-10 на верхньому поверсі будинку діяло правління "Українського товариства "Просвіта" на пам'ять про Т. Г. Шевченка" – культурно-просвітницької громадської організації, заснованої в травні 1906 з метою поширення наукових знань і виховання національної свідомості серед широких верств населення. Перша адреса – сучасна вулиця Воровського, 10. Серед засновників товариства були відомі діячі української культури:
О. Волошинов (Волошин), Б. Грінченко, В. Дурдуківський, С. Єфремов, К. Квітка,
Г. Коваленко, Ф. Красицький, М. Лисенко, Ф. Матушевський, М. Старицька, Леся Українка та інші. Головами товариства в цей час були Б. Грінченко (1906-09),
С. Тимошенко (1909-10), секретарі – Д. Дорошенко (1907-09), Л. Василевська (Дніпрова Чайка; 1909-10). Серед активних діячів також були А. В'язлов (член правління),
Л. Жебуньов (товариш голови), О. Кошиць, Є. Лукасевич, М. Микиша, Олена Пчілка,
С. Русова (член правління), Л. Яновська. Станом на 1909 товариство налічувало понад 620 членів. Заснування філій Київській "Просвіті" заборонили, тому вона поширювала свою діяльність переважно на територію міста та його околиці, влаштовуючи лекції, народні читання, вистави, концерти тощо. Зокрема, у березні 1909 товариство влаштовувало в будинку лекції з історії України українською мовою (читали В. О'Коннор-Вілінська,
Л. Старицька-Черняхівська). Головну увагу було приділено видавничій справі, впродовж свого існування "Просвіта" видрукувала понад 30 книжок для народу накладом більше як 163,5 тис. примірників. Ліквідована російською владою. У квітні 1917 відновлена, головою обрано В. Науменка. Зі встановленням радянської влади припинила свою діяльність.
Глядачеву залу і деякі допоміжні приміщення народного будинку товариство здавало в оренду театральним колективам. Антрепренери користувалися приміщеннями тільки під час вистав і репетицій. Зазвичай російські трупи виступали з 1 вересня до Великого посту, потім – до 1 травня – українські театральні трупи. Театральна комісія Київського товариства грамотності схвалювала репертуар на сезон.
Першу угоду було укладено на термін з 1 вересня 1902 до 16 серпня 1905 з полтавським козаком М. Бородаєм і потомственими дворянами Й. Горновським та
В. Римським-Корсаковим. Бородай Михайло Матвійович (1853-1929) – театральний діяч, антрепренер, організатор акторських товариств. Походив із селянської родини Полтавської губернії. З 17 років працював у Харківському театрі. Очолював театральні трупи в Харкові (1887, 1891-93, 1907), Саратові (1894, 1897-99), Казані (1895-1900), Нижньому Новгороді (1896), Одесі (1902), Тифлісі й Катеринодарі (сезон 1907-08), Іркутську (1910, 1911-14). В радянський час працював у театрі Іркутська.
В цьому будинку оперна трупа М. Бородая працювала до 1907. У грудні 1903 з нагоди ювілею М. Лисенка вперше на професійній сцені вона поставила його оперу "Різдвяна ніч". Однак антреприза М. Бородая в Києві зазнала творчих невдач.
З 16 серпня 1905 до 1 липня 1910 театр передавався в оренду театру І. Дувана-Торцова, який з весни 1907 передавав свої права на оренду М. Садовському.
1907-17 у Троїцькому народному будинку працював перший стаціонарний український професійний театр, власне, Трупа українських артистів під керівництвом
М. Садовського. Створений на базі пересувного театру М. Садовського, посталого 1906 у Полтаві. В його заснуванні брала участь актриса М. Заньковецька. Це був театр, в якому зберігалися та по-новаторськи розвивалися реалістичні принципи акторської та режисерської майстерності. Його художній керівник широко використав усі ті переваги, які надавало постійне театральне приміщення, а також ситуацію "політичної відлиги" після революції 1905, що скасувала заборони антиукраїнських валуєвського циркуляру 1863 та емського акту 1876, послабила цензурні утиски, і це позначилося передусім на репертуарі. Театр був синтетичним, ставив п'єси різних жанрів: драми, трагедії, комедії, водевілі, опери та оперети. Новаторство М. Садовського як керівника полягало у розширенні тематики репертуару і жанрової палітри українського театру, піднесенні на вищий художній рівень матеріального оформлення вистав. Основний репертуар – класика: твори І. Карпенка-Карого, І. Котляревського, М. Кропивницького, Панаса Мирного,
М. Старицького, І. Франка, Т. Шевченка, яку М. Садовський час від часу поповнював п'єсами С. Васильченка ("Куди вітер віє", "На перші гулі", "Недоросток", "В холодку", "Зіля Королевич"), В. Винниченка ("Молода кров", "Брехня"), Лесі Українки ("Камінний господар"), Л. Старицької-Черняхівської ("Гетьман Дорошенко", "Крила"), С. Черкасенка ("Про що тирса шелестіла", "Земля", "Казка старого млина"), О. Олеся (етюди) та ін. Репертуар збагатився також перекладними п'єсами: "Загибель "Надії" Г. Гейєрманса, "Мед Каштелянський" Ю. Крашевського, "Євгенія Гранде" О. де Бальзака, "Забавки"
А. Шніцлера, "Ревізор", "Одруження" і "Тарас Бульба" М. Гоголя, "Міреле Ефрос"
Я. Гордіна, "Мораль пані Дульської" Г. Запольської, "Тепленьке місце" і "Ліс"
О. Островського, "Мазепа" Ю. Словацького, "Від неї всі скверни" Л. Толстого, "Сватання", "Ведмідь" А. Чехова; операми: "Енеїда", "Утоплена", "Різдвяна ніч"
М. Лисенка, "Сільська честь" П. Масканьї, "Галька" С. Монюшка, "Бранка Роксолана"
Д. Січинського, "Продана наречена" Б. Сметани та інші.
1912 В. Верховинець організував у театрі хореографічні вечори, а до побутових п'єс упровадив оригінальні зразки народних танців. Театр М. Садовського, ставлячи п'єси нової української драматургії і перекладну класику заходу, завершив останній період неподільного панування етнографічно-побутового репертуару, посівши в історії українського театру перехідне місце між побутовим і модерним театром.
1907-20 головним режисером театру був Садовський Микола Карпович (справжнє прізвище – Тобілевич; 1856-1933) – актор, режисер, театральний діяч. Брат класика української драматургії І. Карпенка-Карого і корифея українського театру
П. Саксаганського. 1920 емігрував до Чехії, 1926 повернувся в Київ. Похований на Байковому цвинтарі. На честь митця названо вулицю та провулок у Києві.
Великий артист героїко-романтичного і трагедійного плану. Ретельно готував кожну роль, заглиблювався у внутрішній світ і психологію дійової особи, надавав яскравих, узагальнених характерних рис, властивих тільки даному персонажу. Творчий діапазон актора відзначався надзвичайно широкою палітрою виконуваних ролей. Серед них: драматичні — Гнат, Тарас, Панас, Сава Чалий ("Безталанна", "Бондарівна", "Бурлака", "Сава Чалий" І. Карпенка- Карого), Дмитро, Подорожній, Тарас Бульба, Богдан Хмельницький ("Не судилось", "Зимовий вечір", "Тарас Бульба" (за М. Гоголем); "Богдан Хмельницький" М. Старицького), Командор ("Камінний господар" Лесі Українки), Назар ("Назар Стодоля" Т. Шевченка), Воєвода ("Мазепа" Ю. Словацького), Никодим ("Сторінка минулого" В. О'Коннор-Вілінської); комедійні та характерні — Іван Карась ("Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського), Микола, Виборний ("Наталка Полтавка"
І. Котляревського), Панас, Мартин Боруля, Терентій Пузир, Іван Барильченко ("Бурлака", "Мартин Боруля", "Хазяїн", "Суєта" І. Карпенка-Карого), Голохвастий ("За двома зайцями" М. Старицького), Городничий ("Ревізор" М. Гоголя). Він блискуче грав усіх чоловічих персонажів "Наталки Полтавки", а в драмі і в опері був однаково вправним.
Займався літературною діяльністю. Переклав українською мовою п'єсу "Ревізор" і повість "Тарас Бульба" М. Гоголя (видані 1918) та поставив їх у театрі; п'єсу
О. Островського, що у постановці театру мала назву "Тепленьке місце"; лібрето опер "Сільська честь" П. Масканьї, "Галька" С. Монюшка, "Продана наречена" Б. Сметани; написав лібрето опери "Енеїда" за І. Котляревським, книжку "Мої театральні спогади", першу частину якої було надруковано 1907 в журналі "Літературно-науковий вісник".
Проживав у цьому будинку на третьому поверсі – квартира № 2 вікнами на вулицю.
У цьому приміщенні в театрі працювали відомі актори, режисери, художники, композитори, диригенти, письменники.
1907-17 – Авсюкевич Марфа Нечипорівна (Марченко, Березовська; 1880-1965) – співачка (драматичне сопрано) і драматична актриса, учениця М. Садовського; артистка Перемишльського українського драматичного театру ім. І. Франка (1921-22), Руського театру товариства "Просвіта" в Ужгороді (1922-23) та інших театрів. Померла в Києві.
Ролі: Вустя, Гордиля ("Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Циганка Аза"
М. Старицького), Настя, Марія Уласівна ("Дві сім'ї", "Вуси" М. Кропивницького), Ганна ("Безталанна" І. Карпенка-Карого), Степанида ("Лісова квітка" Л. Яновської).
1907-17 – Березовський Григорій Андрійович (1878-1952) – актор, режисер; артист Перемишльського українського драматичного театру ім. І. Франка (1921—22), Руського театру товариства "Просвіта" в Ужгороді (1922-23) та інших театрів, режисер ама-торського гуртка у м. Кременець, тепер Тернопільської обл. (1928-1937). Помер у селі Підлісці, тепер Тернопільська обл.
Технік-механік за фахом, завідував у театрі електроосвітлювальною частиною. Винайшов і вперше застосував у виставах багато оригінальних світлових ефектів. Ролі: Шельменко ("Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка), Кравчина, Борох ("Сава Чалий", "Гандзя" І. Карпенка-Карого), Дядько Лев ("Лісова пісня" Лесі Українки), Хлопов ("Ревізор" М. Гоголя), Нухим ("Міреле Ефрос" Я. Гордіна).
1907-17 – Борисоглібська Ганна Іванівна (справжнє прізвище – Сидоренко-Свидерська; 1868-1939) – актриса, народна артистка УСРР (з 1936); актриса українських труп (з 1888), Українського національного театру (1917-1918), одна з фундаторів Першого театру Української Радянської Республіки ім. Шевченка, Українського театру в Галичині (1919-1925), Київського українського драматичного театру ім. І. Франка (1925-1939). Померла в Києві.
Віртуозна виконавиця характерних ролей. Ролі: Терпилиха ("Наталка Полтавка"
І. Котляревського), Шкандибиха ("Лимерівна" Панаса Мирного), Секлета, Вустя ("За двома зайцями", "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці" М. Старицького), Ганна, Тетяна ("Безталанна", "Суєта" І. Карпенка-Карого), Риндичка, Текля ("По ревізії", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" М. Кропивницького), Пошльопкіна, Сваха, Мати, Хівря ("Ревізор", "Одруження", "Страшна помста", "Сорочинський ярмарок" М. Гоголя), Домна ("Брат на брата" Д. Грицинського), Княтре Фермер ("Загибель "Надії" Г. Гейєрманса), Старчиха ("Вогні Іванової ночі" Г. Зудермана). 1911 знялася в ролі Терпилихи у фільмі "Наталка Полтавка".
1912-17 – Бурячок Іван Мартинович (1877-1936) – художник, вихованець краківської Академії красних мистецтв (1896-1903), художник театру Народного будинку у Вінниці (1919-22), карикатурист газет "Радянське село" (1923-26), "Селянська газета" (1926-30). Працював у галузі станкового і театрально-декораційного живопису, книжкової і сатиричної графіки. Помер у Києві.
Головний художник театру М. Садовського. Оформив у ньому вистави "Сава Чалий" І. Карпенка-Карого (1906), "Наталка Полтавка" (1912), "Утоплена" та "Різдвяна ніч" (1916) М. Лисенка, "Земля" С. Черкасенка (1912), "На перші гулі" С. Васильченка (1913), "Камінний господар" Лесі Українки, "Вій" М. Кропивницького, за М. Гоголем (обидві – 1914), "Страшна помста" за М. Гоголем (1915), "Про що тирса шелестіла"
С. Черкасенка (1916) та інші. 1922-23 – художник у Театрі ім. М. Заньковецької, починав діяльність у цьому будинку. Оформив вистави: "Розбійник Кармалюк" Л. Старицької-Черняхівської, "Гайдамаки" за поемою Т. Шевченка, "Розбійники" Ф. Шіллера та інші.
1909-15 – Бутовський Семен Юхимович (1886-1967) – актор, співак (драматичний тенор), режисер; артист "Товариства українських артистів за участю М. Заньковецької та П. Саксаганського під орудою І. Мар'яненка" (1915-16), режисер Одеського (з 1929), Дніпропетровського (1931-43) театрів опери та балету. 1944 емігрував. Помер у Філадельфії (США).
У Театрі М. Садовського виконав оперні партії: Андрій ("Запорожець за Дунаєм"
С. Гулака-Артемовського), Еол (перше виконання), Левко ("Енеїда", "Утоплена"
М. Лисенка), Йонтек ("Галька" С. Монюшка), Сулейман ("Бранка Роксолана"
Д. Січинського; перше виконання), Хома Брут ("Вій" М. Кропивницького, за М. Гоголем).
1911-15 – Василько Василь Степанович (справжнє прізвище – Миляєв; 1893-1972) – режисер, актор, педагог, театрознавець, народний артист СРСР (з 1944); актор "Товариства українських артистів за участю М. Заньковецької та П. Саксаганського під орудою І. Мар'яненка" (1915-16), Молодого театру (1918-19), Першого театру Української Радянської Республіки ім. Т. Шевченка (1919-20), "Кийдрамте" (1920-21), театру "Березіль" (1922-26), керівник Харківського Червонозаводського (1928-33), Донецького ім. Артема (1933-38), Чернівецького ім. О. Кобилянської (1943-48), Одеського ім. Жовтневої революції (1926-28, 1939-41, 1948-55; тепер Український театр ім. В. Василька) україн-ських музично-драматичних театрів. Помер в Одесі.
Професійну діяльність почав у цьому театрі восени 1911, під час навчання в Другій Київській гімназії. Зарахований спочатку на посаду помічника контролера на балконі, потім – помічника адміністратора, іноді виступав статистом у масовках, згодом – в епізодичних ролях; був помічений і одержав похвалу від М. Садовського. 1912 зіграв роль Тимоша у виставі "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка. Захоплюючись фотографією, зробив першу в українському театрі спробу наукової фотофіксації вистави. Завдяки цьому зібрав з часом багатий фотоархів, який згодом, переданий у театральний музей, став цінним джерелом вивчення історії українського театру.
Пізніше видав низку театрознавчих праць, зокрема присвячених М. Садовському та його театру (1962), акторам цього театру Л. Ліницькій (1957) і Ф. Левицькому (1958).
1906-15 – Верховинець Василь Миколайович (справжнє прізвище – Костів; 1880-1938) – композитор, диригент, співак (тенор), хореограф, етнограф, педагог; актор театру Товариства "Руська бесіда" у Львові (1900-01, 1904-06); "Товариства українських артистів за участю М. Заньковецької та П. Саксаганського під орудою І. Мар'яненка" (1915-16), хормейстер і хореограф Українського національного театру (1917-18, містився у цьому будинку), викладач Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка (1918-20, 1923-24), завідувач кафедри Полтавського інституту народної освіти (1924-32, з перервою), один з фундаторів Харківського театру музичної комедії (1929), учасник численних фольклорних експедицій. Репресований, розстріляний у Києві. Ім'ям митця названо вулицю в місті.
У Театрі М. Садовського працював актором, хормейстером, хореографом, диригентом з часу його створення 1906. Ролі: Андрій ("Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського), Петро, Левко, Аполлон ("Наталка Полтавка", "Утоплена", "Енеїда"
М. Лисенка), Йонтек ("Галька" С. Монюшка), Турріду ("Сільська честь" П. Масканьї). Одночасно одержав музичну освіту в Музично-драматичній школі М. Лисенка. У цей період опублікував етнографічну працю "Українське весілля" (1914).
1907-16 – Вільшанський Микола Іванович (1881-1917) – актор, режисер; режисер театру Товариства "Руська бесіда" у Львові (1913-14), один з керівників естрадного колективу "Веселий жарт" у Києві (1915-16). Помер у Києві.
Ролі в Театрі М. Садовського: Самрось, Дранко ("Дві сім'ї", "Пошились у дурні"
М. Кропивницького), Ляпкін-Тяпкін ("Ревізор" М. Гоголя), Граф Потоцький, Пелех ("Сава Чалий", "Гандзя" І. Карпенка-Карого), Стецько ("Сватання на Гончарівці" Г. Квітки- Основ'яненка), Печериця ("Крути, та не перекручуй" М. Старицького), Досужев ("Тепленьке місце" О. Островського), Дульський ("Мораль пані Дульської"
Г. Запольської).
1910-12 – Вороний Микола Кіндратович (літературні псевдоніми – Арлекін, Віщий Олег, Homo, Sirius, Кіндратович, Микольчик та інші; 1871-1938) – поет, критик, театрознавець, актор, журналіст, перекладач; режисер театру Товариства "Руська бесіда" у Львові (з 1895), актор українських та російських труп (1897-1901), один із засновників і головний режисер Українського національного театру (1917); завідувач літературної ча-стини Харківського (1926) і Київського (1927-30) театрів опери та балету. Репресований, розстріляний в Одесі.
У Театрі М. Садовського був актором, поставив п'єсу С. Черкасенка "Хуртовина". У цей період опублікував першу поетичну збірку: "Ліричні поезії" (1911), низку театрознавчих розвідок, зокрема "Театральне мистецтво й український театр" (1912). Пізніше присвятив одну з праць сценічній творчості актриси Л. Ліницької ("Драматична примадонна", 1924). Публікувався в періодичних виданнях "Зоря", "Літературно-науковий вістник", "Засів", "Дзвін", "Сяйво", "Рада", в антологіях, збірниках, декламаторах початку 20 століття.
1917-18 – режисер і завідувач літературної частини Народного театру, що містився в цьому будинку. Одночасно – засновник і керівник Українських вищих драматичних курсів.
1916-17 – Гончаров Петро Григорович (1888-1970) – диригент, музичний діяч; диригент хорів київської опери (1920-24), Софійського собору (1920-29), Андріївської церкви (1941-43), організатор і керівник капели Південно-Західної залізниці (1924-49), капели "Думка" (1940-41), хорового класу Київської консерваторії (1955-60). Помер у Києві. У Театрі М. Садовського диригував хором і оркестром.
1912-15 – Горленко Ніна (1895-1964) – актриса, вихованка Музично-драматичної школи М. Лисенка, Українського національного театру (1917-18), актриса театру "Березіль", Червонозаводського театру в Харкові та інших (1920-30-і роки), українського театру у Філадельфії (США), де й померла. Грала ролі широкого діапазону – від ліричних до характерних. Серед них: Софія ("Безталанна" І. Карпенка-Карого), Катря ("Зіля Королевич" С. Bасильченка).
1914-17 – Гребінецька Марія Зіновіївна (псевдонім – Гребень; 1883-1971), співачка (лірико-драматичне сопрано) і драматична актриса; вихованка Музично-драматичної школи М. Лисенка (1905-07, клас О. Мишуги), актриса одеської опери (1911-12), театру "Товариства руська бесіда" у Львові (1921-22), співачка Народного дому в Нью-Йорку (1923-28), солістка ансамблю "Українське тріо" (1931-34). Померла в Нью-Йорку (СШA).
У Театрі М. Садовського співала всі сопранові партії. Серед них: Оксана ("Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Apтемовського), Наталка, Оксана ("Наталка Полтавка", "Різдвяна ніч" М. Лисенка), Яриська ("Брат на брата" Д. Грицинського), Галька ("Галька" С. Монюшка), Маженка ("Продана наречена" Б. Сметани) та інші.
1907-15 – Діброва Зінаїда (? – ?) – драматична актриса й оперна співачка (драматичне сопрано).
Pолi в цьому театрі: Маруся ("Дай серцю волю, заведе в неволю"
М. Кропивницького), Оксана ("Запорожець за Дунам" С. Гyлака-Apтeмовcького), Катерина ("Катерина" М. Apкаcа), Федора ("Бранка Pокcолана" Д. Січинського), Софія ("Галька" С. Монюшка), Лола ("Сільська честь" П. Масканьї), Наталка, Галя ("Наталка Полтавка", "Утоплена" М. Лисенка).
1907-15 – Доля Євдокія Іванівна (справжнє прізвище – Bepховинeць-Коcтeва; сценічний псевдонім – Цвіркунець; 1885-1988) – драматична актриса і співачка (меццо-сопрано); артистка Полтавського театру (1919-26), організатор (разом з чоловіком
B. Bepховинцeм) і режисер жіночого хорового ансамблю "Жінхоранс" (1930-36), актриса і режисер Полтавської філармонії (1944-59). Померла в Києві.
Aктpиcа на ролі травесті. Pолi в Театрі М. Садовського: Мацюсь, пастушок ("Зачароване коло" Л. Piдeля), Матюша, Кася, Харитина ("Суєта", "Сава Чалий", "Наймичка" I. Карпенка-Карого), Галя, Проня ("Циганка Aза", "За двома зайцями"
М. Старицького), Маня ("Beсняні сни" A. Добровольського).
1907-09 – Загорський Іван Bаcильович (справжнє прзвище – Подзікунов; 1861-????) – актор, виступав у російських і українських трупах (з 1879), зокрема М. Кропивницького (1880-88), М. Садовського (1888-1900). Помер в Одесі.
Майстер епізодів, створив яскраві комедійні образи. Pолi: Шинкар, Маюфес ("Наймичка", "Хазяїн" I. Карпенка-Карого), Хома ("Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" М. Старицького), Бобчинський ("Peвlзоp" М. Гоголя), Bозний ("Наталка Полтавка" I. Котляревського), Старий рибалка ("Загибель "Надії" Г. Гейєрманса) та інші.
1907-09 – Заньковецька Марія Костянтинівна (справжнє прізвище – Aдаcовcька; 1854-1934) – актриса, громадська діячка, народна артистка Pecпyблiки (з 1923), корифей української сцени; актриса труп М. Кропивницького (1882-83, 1885-88, 1899-1900),
М. Старицького (1883-85), П. Саксаганського та I. Карпенка-Карого (1900-03), театру Товариства "Руська бесіда" у Львові (1905-06), керівник аматорських гуртків у Ніжині й Кролевці (1909-15), організатор і актриса "Товариства українських артистів за участю
М. Заньковецької та П. Саксаганського під орудою I. Мар'яненка" (1915-16), "Товариства українських акторів за участю М. Заньковецької і П. Саксаганського" (1916-17), Українського національного театру (1917-18), Народного театру (1918-22). Похована на Байковому цвинтарі в Києві. Ім'ям актриси названо вулиці в Києві та Ніжині. Pазом з
М. Садовським створила цей театр, брала участь у формуванні його репертуару. Pазом з П. Саксаганським організувала 1918 Народний театр у Троїцькому народному будинку, на базі якого 1922 створено Театр ім. М. Заньковецької (тепер Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької у Львові). Bоcтаннє вийшла на сцену 15 грудня 1922. Допомагала матеріально українським діячам, проводила велику просвітницьку і громадську діяльність.
Aктpиcа надзвичайно широкого творчого діапазону. Сценічне мистецтво
М. Заньковецької відзначалося щирістю переживань, високим рівнем майстерності, художньою переконливістю, воно мало значний вплив на розвиток української драматургії і створення національного театру. Aктpиcа стала артистичним символом української нації. Її гра була феноменом психологічного проникнення в образ. На спектаклі з участю М. Заньковецької медичні світила О. Богомолець і М. Скліфософський приводили студентів на "психологічний практикум".
Створила образи, пройняті справжнім драматизмом і запальною комедійністю: Наталка ("Наталка Полтавка" Котляревського), Галя, Ярина ("Назар Стодоля", "Невольник" Т. Шевченка), Наталя ("Лимерівна" Панаса Мирного), Іо ("Загибель "Надії" Г. Гейєрманса), Лія ("Євреї" Є. Чирикова), Лукера ("Зимовий вечір" М. Старицького), Христина ("Забавки" A. Шніцлера) та інші.
1908 у Троїцькому народному будинку відзначено 25-річчя, у грудні 1922 – 40-річчя творчої діяльності актриси.
1917 – Затиркевич-Карпинська Ганна Петрівна (уроджена – Ковтуненко; 1855-1921) – актриса, одна з корифеїв національного театрального мистецтва; вихованка Київського інституту шляхетних дівчат (1874), актриса українських труп
М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського (з 1883).
1919-20 працювала в Державному народному театрі, що містився у цьому будинку, 1920-21 – в Pомeнcькомy пересувному театрі. Померла в Pомнах. У перші роки роботи на професійній сцені створила такі ролі, як мати-страдниця Стеха та пащекувата баба Pиндичка ("Глитай, або ж Павук", "По ревізії" М. Кропивницького), Фенна Степанівна ("Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка) та інші, які грала протягом усього життя. Pоль Теклі, заздрісної покоївки-інтриганки з п'єси М. Кропивницького "Дай серцю волю, заведе в неволю" в її виконанні критики називали "Яго у спідниці". Блискучі дуети на сцені створювала з М. Заньковецькою, з якою їх з'єднувала міцна дружба. У репертуарі актриси була роль I. Кулішевич з п'єси М. Старицького "Талан". Цю героїню драматург писав з Г. Затиркевич-Карпинської (після другого заміжжя актриса взяла подвійне прізвище). Серед інших ролей: Риндичка ("По ревізії" М. Кропивницького), Ганна ("Безталанна" І. Карпенка-Карого), Лимериха ("Лимерівна" Панаса Мирного), Секлета, Вустя ("За двома зайцями", "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці" М. Старицького), Пошльопкіна ("Ревізор" М. Гоголя), Хівря ("Сорочинський ярмарок" за М. Гоголем).
Була також чудовою співачкою, виконувала твори С. Гулака-Артемовського, М. Кропивницького, М. Лисенка.
М. Кропивницького, музика М. Вериківського), Зверхсметкін ("Як її звуть?" Л. Пульвера, текст М. Адуєва; обидві – 1936), Малон ("Роз-Марі" Р. Фрімля), Прокіп Свиридович ("За двома зайцями" М. Старицького, музичне оформлення диригента Б. Неймера), Бобеш, король ("Синя борода" Ж. Оффенбаха; всі – 1937).
1961-67 – Пономаренко Дмитро Дмитрович (1909-87) — актор, народний артист УРСР (з 1956), випускник драматичної студії театру "Березіль" (1933, з 1935 – Харківський український драматичний театр ім. Т. Шевченка), його актор (до 1940), артист Харківського театру музичної комедії (1940-61), Одеської кіностудії художніх фільмів (1967-74), з 1974 – в Харкові.
У цьому театрі зіграв ролі: Боцман ("Севастопольський вальс" К. Лістова), Пеніжек ("Маріца" І. Кальмана; обидві – 1961), Дон Педро ("Перікола" Ж. Оффенбаха), Прокіп ("Сватання на Гончарівці" К. Стеценка, за Г. Квіткою-Основ'яненком), Корнішон ("Кло-Кло" Ф. Легара; всі – 1962), Колумб ("Ромео, мій сусід" Р. Гаджієва), Писар ("Майська ніч" О. Рябова), Фаустіно ("Росіта" В. Лукашова), Франсуа ("Фіалка Монмартра"
І. Кальмана), Малахов ("Жіночий монастир" Е. Колмановського; всі – 1963), Митрофан Іванович ("Серце балтійця" К. Лістова), Трохим ("Факір на годину" Л. Розена, за п'єсою
В. Диховичного та М. Слободського; обидві – 1964), Бокар ("Квітка Міссісіпі" Д. Керна), Пелікан ("Принцеса цирку" І. Кальмана; обидві – 1965), Макар ("Дівчина і море"
Я. Цегляра), Дулітл ("Моя чарівна леді" Ф. Лоу; обидві – 1966) та інші.
1936-1985 – Пресман Лев Маркович (1908-94) – актор, режисер музичної комедії.
Був прем'єром цього театру, виступав у головних ролях: Раджамі ("Баядера"
І. Кальмана), Хома Брут ("Вій", за М. Гоголем, М. Кропивницького, музика
М. Вериківського), Іонель ("Циганське кохання" Ф. Легара), Андрій Батурін ("Холопка" М. Стрельникова; всі – 1936), Шамплятро ("Лисичка Патрикіївна" Ф. Ерве), Анж Піту ("Дочка ринку" Ш. Лекока), Едвін ("Сільва" І. Кальмана), Рауль ("Синя борода"
Ж. Оффенбаха; всі – 1937), Андрійко ("Весілля в Малинівці" О. Рябова), Коломан Феррі ("Останній чардаш" І. Кальмана), Пікілло ("Перікола" Ж. Оффенбаха), Бриль ("Гарна дівчина" К. Бенца (Бенціановського)), Коте ("Кето і Коте" В. Долідзе; всі – 1938), Карамело ("Ніч у Венеції" Й. Штрауса), Юліан ("Блакитна мазурка" Ф. Легара), Сергій ("Шляхи до щастя" І. Дунаєвського), Містер Ікс ("Принцеса цирку" І. Кальмана), Октав ("Коломбіна" О. Рябова; всі – 1940), Люсьєн ("Жриця вогню" В.Валентинова), Арістід ("Бал у Савойї" П. Абрахама; обидві – 1941), Славлєв ("Блакитний камінь" О. Рябова, 1942), Тассіло ("Маріца" І. Кальмана), Андрій, льотчик ("Бузок-черемха"
В. Желобинського), Педро, служка ("Жірофле-Жірофля" Ш. Лекока), Боккаччо ("Боккаччо" Ф. фон Зуппе), Гриць ("Сорочинський ярмарок" О. Рябова, за М. Гоголем; усі – 1946), Олексій ("Одинадцять невідомих" М. Богословського), Левко ("Майська ніч"
О. Рябова), Андрій ("Золоті ключі" К. Данькевича; всі – 1947), Принц ("Кришталевий черевичок" – текст Т. Габбе, переклад і текст пісень В. Бичка, музичне оформлення
Н. Гінзбурга з творів Ж. Оффенбаха), Владек, Младек ("Бідний студент" К. Міллекера), Граф Омонай, Барінкай ("Циганський барон" Й. Штрауса), Андрій ("Неспокійне щастя" Ю. Мілютіна), Айзенштейн ("Летюча миша" Й. Штрауса; всі – 1948), П'єр ("Повітряний замок" О. Фельцмана), Вадим ("Пісня про щире кохання" В. Рождественського, текст
Г. Плоткіна), Граф Данило, Камілл ("Весела вдова" Ф. Легара), Віктор ("Серця і долари" О. Сандлера), Паріс ("Прекрасна Єлена" Ж. Оффенбаха; всі – 1949), Роман ("Морський вузол" Є. Жарковського), Курт ("Біля голубого Дунаю" А. Лепіна), Корецький ("Права рука" Б. Александрова та М. Матвеева), Рене ("Граф Люксембург" Ф. Легара), Аскер ("Аршин мал алан" У. Гаджибекова; всі – 1950), Захар Турбай ("Блакитна фортеця"
О. Рябова), Коновніцин ("Дочка фельдмаршала" О. Фельцмана), Волгін ("Москва-Москва" О. Живцова та Я. Мерцальського), Заурбек ("Женихи" С. Каца; всі – 1951), Юрій ("Дівочий переполох" Ю. Мілютіна), Абелян ("Під горою Арарат" Б. Аветисова), Іван ("Тютюновий капітан" В. Щербачова; всі – 1952), Гектор ("Жюстіна де Фавар"
Ж. Оффенбаха; 1953), Стенвуд ("Бал у Савойї" П. Абрахама), Добровольський ("Тиха українська ніч" С. Жданова), Чезаре ("Поцілунок Чаніти" Ю. Мілютіна), Шандро Бело ("Останній чардаш" І. Кальмана; всі – 1958), Арман ("Фраскіта" Ф. Легара), Зубакін ("Володимирська гірка" В. Лукашова), Петро ("Бажаємо щастя" Я. Цегляра), Авлей ("Роз-Марі" Р. Фрімля), Клеменс ("Блакитна мазурка" Ф. Легара; всі – 1959), Феррі ("Сільва"
І. Кальмана, 1960), Барон ("Містер Ікс" І. Кальмана, 1961).
Режисерські роботи: "Тиха українська ніч" С. Жданова, "Поцілунок Чаніти"
Ю. Мілютіна, "Біла акація" І. Дунаєвського (усі – 1958), "Весна співає" Д. Кабалевського, "Морський вузол" Є. Жарковського, "Роз-Марі" Р. Фрімля, "Фраскіта", "Блакитна мазурка" Ф. Легара, "Кого я кохаю?" П. Полякова (всі – 1959), "Альонушка" В. Гомоляки, "Сільва" І. Кальмана (обидві – 1960), ревю-жарт "Всі секрети оперети" (1961, разом із
Б. Таїровим), "Майська ніч" О. Рябова (1963, разом із Г. Лойком), "Золотий пояс"
Р. Фрімля (1964, разом із Г. Лойком), "Пропала дівчинка" О. Красотова (1967, разом із
Б. Таїровим) "Кущі райські, чи євреї нашого двору" І. Поклада, за мотивами повісті
О. Каневського "Май нейм із Маня" (разом із С. Сміяном).
1935-49 – Росіна Юлія Вікторівна (1877-1960) – актриса, заслужена артистка УРСР (з 1943), вихованка трупи під керівництвом П. Саксаганського, артистка Харківського театру музичної комедії (1929-35).
Ролі в Київському театрі музичної комедії: Аделаїда ("Продавець птахів"
К. Целлера, 1935), Стара баба ("Вій" за М. Гоголем, М. Кропивницького, музика
М. Вериківського), Кип'яткевич ("Як її звуть" Л. Пульвера, тек