До перенумерації 1898 мала № 33. Складається з п'ятиповерхових головного будинку (1897—99) на червоній лінії забудови вулиці і флігеля (1899—1901) в другому ряді забудови, об'єднаних на рівні другого—п'ятого поверхів критим з обох боків освітленим переходом. Історія садиби простежується з поч. 19 ст. Первісно входила до складу великого домоволодіння пл. 1 тис. кв. сажнів, розділеного в останній третині 19 ст. на окремі садиби — № 25, 27 та частково № 23 і № 29—31. Першими власниками були чиновник С. Собачкін, згодом — директор училищ Київської губернії Г. Петров, з 1832 — прапорщик київського Арсеналу П. Миронов, з 1850 — провізор Ф. Функе, який здійснив у садибі ремонтні роботи та нове будівництво із залученням арх. М. Самонова. 1871 визначилася територія сучасної садиби № 25, яка понад два десятиліття належала родині Якубовських. 1897 її придбав київський купець 1-ї гільдії Л. Бендерський, який був великим домовласником, відомим виноторговцем та громадським діячем — старостою купецької синагоги на сучасній вул. Ш. Руставелі. Новий власник відразу зруйнував усі попередні дерев'яні споруди, вже восени 1897 розпочав будівельні роботи за проектом арх. В. Городецького. Забудову здійснено в два етапи. З вересня 1897 до 1899 споруджено чоловий п'ятиповерховий будинок, дворовий об'єм за проектними кресленнями 1899, зведено орієнтовно в 1900 — на поч. 1901.
Головний будинок вважався однією з найкрасивіших тогочасних споруд Києва. Його фасад був пишно декорований у репрезентативних ренесансно-барокових формах. Весь перший поверх, відведений під торговельні приміщення, прикрашали великі вітрини та вивіски. Другий і третій поверхи було об'єднано тричвертєвими колонами коринфського ордера. На рівні другого поверху проходив балкон-балюстрада, на рівні третього — ланцюжок балконів з бетонними огорожами, прикрашеними ліпленням. Площини четвертого і п'ятого поверхів членували лопатки та пілястри. Над п'ятим поверхом влаштовано великий фриз з пишним рослинним орнаментом, вище — карниз великого виносу, над ним — кам'яний парапет з фігурними балясинами й тумбами з декоративними вазами. Завершення складали центральна та дві симетричні флангові вежі криволінійного абрису, прикрашені люкарнами й металевими ажурними гратами. На поч. 20 ст. на житлових поверхах розміщувалися багатокімнатні квартири з парадними приміщеннями вздовж головного фасаду та службовими — з боку подвір'я. Станом на 1915, у підвалі містилися пекарня з квартирою, склад магазину екіпажного обладнання, пральня, двірницька, на першому поверсі — винна і м'ясна крамниці, магазини: бакалійний, екіпажного обладнання, готового одягу; бублична, їдальня.
П'ятиповерховий, у плані Г-подібний дворовий об'єм являв собою одну секцію з двома квартирами (чотири- і восьмикімнатними) на першому— п'ятому поверхах. Будинок мав нежитловий підвал для котельні й складу вугілля. У раціоналістично трактованому головному фасаді флігеля використано спрощені стилізовані класицистичні форми.
У радянський час головний будинок внаслідок амортизації поступово втрачав елементи оздоблення фасаду, під час ремонту 1930-х рр. більшість архітектурних деталей (вежі, ліплення) було знищено. Первісне внутрішнє планування зазнало значних змін. Будівлю значно пошкоджено пожежею під час нацистської окупації міста. 1948 відновлено в довоєнному вигляді.
Головний будинок, 1897—99. П'ятиповерховий, цегляний, тинькований. Повторюючи конфігурацію вулиці, має форму плану, що нагадує трапецію ламаного абрису. Перекриття пласкі. Дах двосхилий, бляшаний. Виконаний у формах історизму. Головний фасад виразно поділяється на три частини. Композиція центральної з них побудована на п'яти вертикальних осях; симетрично розміщені бічні — чотириосьові. Крайні їх осі підкреслено розкріповками.
В оздобленні головного фасаду застосовано ордерну систему, він відзначається гармонійними пропорціями, лаконічними деталями. Другий та третій поверхи вирішено найбільш парадно: стіни їх рустовані, об'єднані півколонами великого ордера з композитними капітелями. Вздовж усього фасаду на другому поверсі влаштовано суцільний балкон з металевою огорожею. Вікна третього поверху — з півциркульними перемичками, біля кожного з них — невеликі балкони, огороджені
балясинами. Центральну частину фасаду та бічні розкріповки на другому та третьому поверхах підкреслено рустованими лопатками, на четвертому та п'ятому — гладенькими пілястрами. Вікна другого, четвертого та п'ятого поверхів — прямокутні, на четвертому поверсі їх прикрашають горизонтальні сандрики. Балкони четвертого поверху розміщено в певному ритмі. Фасад увінчує розвинений карниз великого виносу, розкріпований над пілястрами центральної частини будинку та бічними лопатками. Центральну частину фасаду завершено двоступінчастим парапетом, бічні ризаліти — прямокутними парапетами.
Будинку притаманна імпозантність, цілісність архітектурного задуму, відсутність зайвих деталей, виразний архітектурний образ. Оздоблення головного фасаду відображає одну з течій в архітектурі України кін. 19 — поч. 20 ст., яка базувалася на творчому використанні класичної спадщини в нових умовах.
Споруда — одна з найвиразніших у житловій забудові сучасної вул. Червоноармійської.
Флігель, 1899—1901. Відділений від головного будинку вузьким (до 8,0 м) внутрішнім двором, над яким на рівні верхніх поверхів влаштовано критий перехід.
П'ятиповерховий з підвалом, цегляний, фарбований. Перекриття пласкі. Дах вальмовий, бляшаний. Вирішений у стриманих раціональних формах цегляного стилю.
Споруда — складова частина садиби, забудова якої ілюструє принцип максимального використання земельної ділянки.
У садибі містилося Київське шахове товариство, засноване 1900. Воно займало одне з приміщень громадського зібрання «Вісник знання».
10 травня 1916 у клубі давав останній сеанс з необмеженим числом учасників Альохін Олександр Олександрович (1892—1946) — шахіст, переможець першого чемпіонату з шахів РСФРР (1920), четвертий в історії чемпіон світу з шахів (1927—35, 1937—46), шаховий літератор і теоретик, випускник Імператорського училища правознавства в Санкт-Петербурзі (1914), доктор права (з 1925). Грав у шахи з 7 років, у 16 років, перемігши на Всеросійському турнірі пам'яті М. Чигоріна (Санкт- Петербург, 1909), отримав звання маестро, в 1914 зайняв третє місце на «турнірі чемпіонів» у Санкт-Петербурзі, ставши одним із претендентів на світову першість. 1916 відправився добровольцем на Галіцийський фронт на чолі загону Червоного хреста, був контужений. Перебуваючи в Києві, дав кілька сеансів шахової гри. 11 травня виїхав з міста. Ще раз побував в Україні 1919 з шаховими гастролями. З 1921 жив у Франції.
1919 в садибі містилися редакція і контора журналу «Українська кооперація» — органу Центрального українського кооперативного комітету, першого часопису, присвяченого питанням кооперації в Україні. Видання журналу присвячене важливій і нагальній справі — розробці теорії кооперації. Завдання редакції — об'єднати біля журналу всі найбільш видатні кооперативні та наукові сили України. Поява нового часопису була викликана бажанням посилити роль кооперативного руху у відродженні зруйнованого війною і революцією господарського життя країни.
Декларуючи безпартійність і незалежність видання, його національний український характер, визначив такі завдання: допомагати об'єднанню думки і праці кооператорів в Україні; поширювати ідеї кооперації серед широких кіл громадськості України; розробляти питання кооперативного будівництва взагалі, й особливо — «питання про будівництво союзне». У програмі зазначалося, що журнал буде друкувати статті в справах громадсько-кооперативних і союзного будівництва; кооперативне законодавство, обіжники та розпорядження центральних кооперативних установ; статті з питань теорії, історії, практики кооперації; про економічні та фінансові питання; хроніку кооперативного руху в Україні та новини кооперативного руху за кордоном; бібліографію тощо.
Спочатку редакція містилася на вул. Володимирській, 48-а, останній номер підготовлено в будинку № 14 на сучасній вул. Червоноармійській. 1918 редакторами журналу були В. Садовський і М. Туган-Барановський, 1919 — В.Садовський. З липня 1918 виходив як щомісячник.
Садовський Валентин Васильович (1866—1947) — економіст, випускник Санкт-Петербурзького університету (1913), журналіст, громадсько-політичний діяч, один із засновників (березень 1917) і член Української Центральної Ради і Малої Ради, генеральний секретар судових справ (1917—18), член Українського національного союзу, народний міністр праці Директорії УНР (1920—22). На еміграції в ЧСР викладав в Українській господарській академії в Подебрадах. 1945 заарештований радянською військовою розвідкою, загинув у Лук'янівській в'язниці в Києві.
Туган-Барановський Михайло Іванович (1865—1919) — економіст, громадсько- політичний діяч, випускник Харківського університету (1888), акад. УАН (з 1918). З березня 1917 — генеральний секретар фінансів, з жовтня — виконувач обов'язків генерального секретаря торгу і промисловості. 1918 очолив Українське товариство економістів, раду Українського центрального кооперативного комітету, один із організаторів і декан юридичного факультету Українського державного університету в Києві. Один із засновників УАН, голова її Соціально-економічного відділу. У січні 1919 призначений Директорією УНР радником з економічних питань делегації УНР на Паризькій мирній конференції, по дорозі в Париж помер в Одесі.
Членами редакційної колегії були В. Галевич, А. Головко, Л. Зак, М. Івченко, К. Мацієвич, І. Подільський, П. Пожарський, І. Прихоженко, А. Сербиненко.
Журнал мав рубрики: огляд кооперативного життя, з кооперативної преси, за кордоном, хроніка, бібліографія, постанови.
Крім членів редколегії, авторами публікацій були вчені, письменники, громадсько-політичні діячі Л. Абрамович, К. Воблий, С. Драгоманов, С. Єфремов, Л. Зак, Д. Кубанський, А. Литвиненко, Ю. Новаковський, О. Ночвин та ін.
Тепер перший поверх займають магазини [1997].