Його елементи є складовою частиною історичної забудови перехрестя вулиць Братської та Ігорівської — важливої частини Подолу з боку набережної Дніпра. До складу комплексу входять: садиба на вул. Братській, 2 (магістратська хлібна крамниця, дві споруди складів, кузня, будинок навчальних майстерень, фрагмент дворової будівлі) та корпус училища з прибудовою на вул. Ігорівській, 14.
Споруди формують невелике внутрішнє подвір'я. З двох первісних проїздів — у бік вулиць Набережно-Хрещатицької та Братської — зберігся лише останній, у вигляді проміжку між магістратською хлібною крамницею та залишками дворової будівлі. Разом з кузнею будівлі репрезентують фронт забудови ділянки вздовж вул. Братської. 1875 садибу передано Олександрівському ремісничому училищу.
Магістратська хлібна крамниця (зерносховище), 1769, 19 ст. Розташована під гострим кутом до сучасного напрямку вулиці, що відбиває орієнтацію планувальної мережі Подолу до пожежі 1811. Формує південно-західний бік садиби. Найбільша і найдавніша споруда комплексу. Спорудження зерносховища було викликано необхідністю мати в Києві запас зерна на випадок неврожайних років (як це сталося 1749 і 1754) й уникнення голоду у місті. На звернення Київської губернської канцелярії на поч. 1755 Сенат згідно з наказом від 17 лютого 1756, дозволив побудувати на Подолі запасну хлібну крамницю за власний рахунок і розпоряджатись її запасами. 1756 магістрат доручив розробку проекту і нагляд за будівництвом арх. І. Григоровичу-Барському. Вірогідно, 1769 роботи було завершено. В цілому споруда у первісному вигляді тяжіла до уподобаного І. Григоровичем-Барським типу кам'яниць (видовжені поздовжні фасади, акцентовані центр та фланги, широке використання лопаток в ролі вертикальних членувань, горизонтальних — розкріпованих гуртів-карнизів). Зерносховище значно постраждало під час пожежі на Подолі 1811.
Відбудоване за проектом арх. А. Меленського, ймовірно, 1811—12. Архітектор зберіг первісну об'ємно-просторову композицію будівлі. 1834 зерносховище перетворено на магазин, який розташовувався в центрі садибного комплексу, обабіч стояли одноповерхові допоміжні будівлі. Вся ділянка була обнесена дерев'яною огорожею з брамами з боку набережної та вулиці. У цей час садибу на вул. Братській, 2 об'єднано з комплексом арештантських рот на вул. Ігорівській, 11. У 1837 з ініціативи командира Київського гарнізонного батальйону внутрішньої варти полковника Кандиби магазин перетворено на міський будинок пересильних арештантів (казарми). У тому ж році виконано першу чергу робіт з улаштуванням міжповерхового перекриття. 1838—39 на першому поверсі зведено дощані перегородки (щоб арештанти не мали контактів з пересильними), відгороджено приміщення для вартових офіцерів і нижніх чинів, поставлено ґрати на вікна, в одній з допоміжних будівель обладнано кухню й вартову. 1839—40 перший поверх дерев'яного ґанку замінено на цегляний, фасади тиньковано, відремонтовано цоколь.
1842 замінено дах, пошкоджений 1841 під час бурі. 1854—57 силами арештантів проведено капітальний ремонт, у ході якого понижено схил даху, покрито його бляхою, перекладено груби, замінено підлогу, відремонтовано фасади.
1875 будинок передали Олександрівському ремісничому училищу. На першому поверсі розмістили майстерні, на другому — пансіон. 1892—93 споруду надбудовано третім поверхом, влаштовано нові перегородки на першому поверсі, тамбур, прибудовано одноповерхову цегляну кузню (арх. А. Геккер). Відтоді будинок використовувався як майстерні. Внаслідок перебудов втрачено вінцевий високий антаблемент з розвиненим фризом, закладено арковий отвір наскрізного проїзду, що містився в центрі поздовжнього фасаду, півкруглі вікна другого поверху замінено на прямокутні. 1990 встановлено сучасне столярне заповнення вікон та дверей. Внутрішні приміщення (навчальні класи) обладнано підвісними стелями.
Будинок триповерховий, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний. До дворового фасаду прибудовано рівно- високий, ідентичний за архітектурою фасадів, у плані прямокутний компар- тимент з тоншими несучими стінами, в який винесено двомаршові міжповерхові кам'яні сходи. До дворової стіни основного об'єму прилягає також неве-лика за розмірами одноповерхова прибудова — тамбур тимчасового типу. Міжповерхові перекриття — пласкі дерев'яні, на першому поверсі — цегляні коробові склепіння. Дах вальмовий, критий бляхою. Основний об'єм членується на суміжні приміщення (тепер класи) рядом поздовжніх несучих стін та перегородок, об'єднаних коридором вздовж дворової поздовжньої стіни. Входи — з дворового фасаду (головний) та з північного торця основного об'єму (допоміжний).
Оформлення екстер'єра, значною мірою зміненого перебудовами, досить лаконічне. На чоловому фасаді широкі лопатки членують гладенько тиньковану площину стіни на центральну (на дві віконні осі) та дві симетрично розташовані бічні (на три віконні осі кожна) частини. На першому—другому поверхах вікна прямокутні з сітчастими рамами. На третьому (добудованому) вікна більших розмірів, розтесані сучасно, що створює дисгармонію з архітектурними елементами нижніх двох поверхів. Виразністю позначається міжповерховий пояс між другим та третім поверхами, який первісно відігравав роль вінцевого карниза. На дворовому фасаді його мотив підтриманий горизонтальним поясом, розташованим дещо нижче (на чоловому фасаді втрачений). У цілому дворові фасади основного об'єму та прибудови вирішені ідентично чоловому. Виразно, з рисами бароко оформлені розкріповки. Такий прийом дещо пом'якшує монументальну стриманість цієї досить великої для забудови Подолу 18 ст. споруди.
Інтер’єри переважно втратили первісний вигляд. Склепінчасті приміщення першого поверху збереглися тільки в коридорах, первісні стіни та перекриття приховані панелями та підвісними стелями з дерева та сучасних матеріалів.
Споруда — рідкісний типологічний зразок господарської (складської) будівлі цивільної архітектури 18 ст.
Тепер — навчально-виробничий корпус ПТУ № 32.
Кузня, 1892. Споруджена за проектом арх. А. Геккера. Формує західну частину садиби, південно-західним торцем виходить на червону лінію забудови вулиці. Протилежний торець зблокований з магістратською хлібною крамницею і будинком складу.
Споруда одноповерхова, цегляна, пофарбована, у плані майже прямокутна. Поздовжня вісь має південно-західну орієнтацію. Дах високий односхилий, під покрівельною сталлю по дерев’яних кроквах. Зовнішня стіна глуха, на рівні першого поверху до неї прилягають сучасні комори та фрагмент старої огорожі серед. 2-ї пол. 19 ст., що відокремлювала садибу з боку вулиці. Південно-західна торцева та південно-східна поздовжня стіни мають вікна. Вхід — з боку подвір’я. Внутрішнє приміщення — зального типу.
Стильові ознаки не визначені, що досить характерно для архітектури господарських споруд кін. 19 ст. Найбільшою репрезентативністю вирізняються вуличні фасади, прорізані ритмом з трьох (торцевий) та чотирьох (поздовжній) вікон. На торцевому фасаді вікна великі, квадратної форми з дрібним сітчастим заскленням; вікна поздовжнього фасаду невеликі, прямокутного абрису, з рамами ідентичної конструкції. Переважно горизонтальний характер композиційного вирішення акцентований карнизом простого профілю і вузьким надвіконним поясом. Будівля — цікавий для архітектури міста зразок споруди навчально-господарського призначення кін. 19 ст. Тепер — майстерні ПТУ № 32.
Навчальні майстерні, 1882. Споруда формує північно-східний бік подвір’я, її поздовжня вісь має меридіональну орієнтацію. Південним торцем прилягає до сучасного будинку спорткомплексу ПТУ № 32. Споруджена за проектом арх. А. Геккера. Будинок двоповерховий, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний, тильна і торцева стіни глухі. Дах односхилий, критий шифером. Сучасні міжповерхові перекриття пласкі залізо-бетонні. Вздовж поверхні глухого північного торця влаштовано укріплені на сталевих стояках зовнішні двомаршові металеві сходи, що ведуть до приміщень другого поверху. На цьому ж торці розташовано один із входів до першого поверху, інші два — в бічній частині чолового фасаду. Один з них веде через розподільчий коридор до двох великих кімнат навчального призначення та комори, інший — до санвузлів і комори. На другому поверсі розміщені велике та два малі навчальні приміщення, пов’язані анфіладно. Пло-щину чолового фасаду на першому поверсі прорізано двома великими, майже квадратними вікнами, на другому — трьома значно меншими прямокутними. Центрально-осьову симетрію порушують на першому поверсі два отвори входів. Вкрай спрощене деталю- вання має утилітарний характер. Дещо пожвавлює монотонну поверхню не- тинькованої площини виразний сітчастий рисунок віконних засклень, лінія спрощеного слабовиявленого карниза. Будинок — зразок історичної забудови садиби. Тепер — навчальні майстерні ПТУ № 32.
Склад, серед. 19 ст. Південно-західним торцем прибудований до кузні, має з нею спільну поздовжню вісь. Формує північно-західний бік подвір’я. З південного сходу до бічної частини чолового фасаду прилягає другий будинок складу.
Одноповерховий, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний. Односхилий дах сформований дерев’яними кроквами, бляшаний. До тильної глухої стіни із зовнішнього боку прибудовано сучасні господарські комори. Стильові ознаки визначені нечітко. Внутрішнє планування двосекційне, секції — зального типу. Чоловий (дворовий) фасад прорізаний прямокутними отворами трьох входів та двома великими вікнами з сітчастими рамами.
Споруда — цінний типологічний зразок господарської будівлі. Тепер — склад ПТУ № 32.
Склад, серед. 19 ст. Приблокований під прямим кутом до бічного флангу чолового фасаду складу (див. ст. 540.1.4), формує північно-східну частину подвір’я. До південно-східного торця прибудовано одноповерхову господарську споруду тимчасового типу для потреб розміщеного у садибі училища.
Одноповерховий, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний. Оформлений у дещо спрощених формах класицизму. Тильна стіна глуха, інші — з двома рядами вікон. Дах двосхилий бляшаний. Первісний вхід, влаштований на чоловому (дворовому) фасаді, 1999 закладений (тепер вхід до будинку через торець). Внутрішнє приміщення не розчленоване, зального типу. Поздовжня дворова стіна у нижньому основному рівні прорізана отворами прямокутного, нині закладеного входу та трьох такої ж форми горизонтально поставлених вікон із сітчастими рамами. Прямокутними, так само поставленими вікнами менших розмірів, прорізано імітований під аттиковий поверх верхній ярус споруди, відокремлений у нижній частині горизонтальним карнизом з дрібним ритмом сухариків, що підкреслюють його лінію. Пропорції й особливості деталювання посилюють стильову виразність утилітарного за характером вирішення. Будинок складу — цінний зразок історичної забудови садиби. Тепер — склад ПТУ № 32.
Фрагмент дворової будівлі, 2-а пол. 19 ст. Фланкує один з боків проїзду до садиби. 1989—91 на місці знесеного основного об'єму збудовано сучасну двоповерхову споруду спортивного комплексу ПТУ, що формує північно-східний бік подір'я. При її зведенні використано частини будинку 2-ї пол. 19 ст. — глуху тильну капітальну стіну й західний торець. Фрагмент дворової будівлі цегляний, тинькований, пофарбований. Зберіг досить виразне архітектурне деталювання, композицію якого складає одноповерхова нижня частина та фронтонне завершення, фланковані двома лопатками. У дещо еклектичному трактуванні його елементів присутні ознаки, характерні для архітектури 2-ї пол. 19 ст. Площину стіни на рівні першого поверху розчленовано нині закладеними трьома великими прямокутного абрису вікнами, у верхній та нижній частинах акцентованими фільонками. Відокремлена двома горизонтальними карнизами фризова частина має спрощений характер широкої стрічки, над нею — трикутний фронтон з гладеньким тимпаном.
Симетричний силует сучасної будівлі довершує утворений попередніми елементами виразний лаконічний образ, що поліпшує сприйняття розташованого поряд в'їзду до садиби.
Корпус Олександрівського ремісничого училища з прибудовою, 2- а пол. 19 ст. Вул. Ігорівська, 14. На червоній лінії забудови вулиці, на ділянці з незначним уклоном у бік Дніпра. До 1872 садиба належала київському купцю Г. Котляревському, який придбав її у попереднього власника — купця М. Лоренца і заповів для влаштування ремісничого училища. На ділянці розташовувалися двоповерховий цегляний будинок (зберігся у добудованому вигляді), двоповерховий цегляний флігель, сарай, амбар та інші господарські будівлі (втрачені). 1873 садиба перейшла у власність міста, головний будинок був відремонтований. 1874 у садибі розмістилось Олександрівське ремісниче училище. 1879—80 за проектом арх. А. Геккера споруду надбудували третім поверхом і доповнили об'ємом кам'яних сходів на всю її висоту.
1891— 92 за його ж проектом праворуч прибудовано триповерховий об'єм, влаштовано нові перегородки на першому і третьому поверхах, тамбур з боку вулиці. 1998—2000 під час капітального ремонту добудовано два поверхи.
1892— На поч. 20 ст. в будинку містилися: на першому поверсі — збірна кімната, їдальня, кухня, комора, шинельна для учнів, квартири столярного майстра, слюсарного і столярного підмайстрів, кухаря і двірницька; на другому — п'ять класних кімнат, креслярський клас, фізичний кабінет, бібліотека, канцелярія, учительська, актова зала; на третьому — спальні пансіонерів, гардеробні, умивальня, приймальний покій, квартири завідувача пансіону, фельдшера і дядька. У двоповерховому цегляному флігелі були квартири наглядача пансіону, листовода, різницького й ковальського майстрів, табельника при майстернях; одноповерховий цегляний флігель слугував пральнею (останні дві будівлі не збереглися). Триповерховий, цегляний, пофарбований, утворений двома Г-подібними у плані об'ємами, розміщеними вздовж єдиної поздовжньої осі, яка має паралельну напрямку вулиці північно-східну орієнтацію. Абрис плану будинку близький до прямокутника з ризалітами значного виносу в бічній та середній ділянках з тильного боку. Дахи вальмові по дерев'яних кроквах, бляшані. Внутрішнє планування дворядне, пізнішою нарізкою перегородок трансформоване у коридорне двобічне. Значну роль відіграє розташована у торцевій південно-західній частині корпусу та орієнтована паралельно поперечній осі сходова клітка двомаршових кам'яних сходів з розподільчими попо- верховими тамбурами входів до обох об'ємів споруди, на першому поверсі — також із входами з боку вулиці (чоловий) та з подвір'я. Двоє додаткових входів розташовані на першому поверсі північно-східного торця. Стильове вирішення корпусу ліворуч (з пер-вісним об'ємом двоповерхового житлового будинку) має класицистичну основу, трохи порушену надбудовою вирішеного в рисах історизму третього поверху. У тридільній планувальній схемі чолового фасаду виділено велику центральну розкріповку на шість віконних осей, бічні ділянки несиметричні — на дві і три віконні осі. За класицистичною традицією перший поверх вирішений як масивний цоколь, що підкреслено глибоким дощаним рустом. Гладенькі площини стін другого—третього поверхів розділені карнизом простого
профілю з розташованим нижче стрічковим фризом, які до побудови третього поверху відігравали роль первісного антаблемента споруди. Фризову частину третього поверху прикрашає широка меандрова стрічка. Фасад по поверхах прорізаний ритмом невеликих з рамковими лиштвами вікон, класицистичне забарвлення у вирішенні яких підкреслюють над вікнами бічних площин прямі сандрики на ліплених консолях. Торець і дворова частина оформлено у спрощених утилітарних формах з акцентуванням ліній міжповерхових поясів та карниза.
У стильових формах прибудови домінують еклектично трактовані елементи. Нетиньковану площину стіни прорізано по поверхах ритмом з шести вікон.
При цьому великі вікна другого поверху, який відіграє роль бельетажа, виділені т. зв. тюдорівськими лиштвами, прямими сандриками, підвіконними поличками та фільонками. Композиційний центр у вигляді середньої частини (на два вікна) виділений великими міжвіконними лопатками на висоту другого—третього поверхів. Антаблемент з фільончастим фризом та карнизом простого профілю вдало доповнює композицію, що слугує тлом для розташованого ліворуч корпусу. Тильний фасад також оформлений у спрощених утилітарних формах. Інтер'єри обох споруд змінені. Корпус училища — зразок навчального закладу 2-ї пол. 19 ст. Комплекс історичних споруд має значну архітектурну та історичну цінність.
У спорудах комплексу містилося Олександрівське ремісниче училище. Один з найвідоміших у місті середніх навчальних закладів заснований з ініціативи і коштом Київського купецького зібрання. 27 листопада 1869 Київський, Подільський і Волинський генерал- губернатор видав указ про заснування у Києві ремісничої школи. Статут «Ремісничого училища імені Царя-Виз- волителя Олександра ІІ» розробила спеціальна комісія, створена Київською міською думою 1871. Наступного року Дума затвердила його і виділила кошти для підтримки училища на перші три роки діяльності, 1890 затверджений його новий статут. Училище мало на меті підготовку досвідчених ремісників з елементарною освітою. Спочатку навчальний заклад розміщувався у садибі померлого 1872 київського купця Г. Котляревського на вул. Ігорівській, 14. Крім нерухомості, власник залишив 2 тис. крб. на утримання в училищі трьох бідних підлітків. Після проведення капітального ремонту двоповерхового будинку, в якому перед тим перебували солдатські команди,
18 вересня 1874 відбулося відкриття училища у складі чотирьох класів. Для його потреб згодом було відведено ще й нижній поверх сусіднього будинку, через два роки передано садибу на вул. Братській, 2. У 1890 училище перетворене на п'ятикласне, причому остан-ній — п'ятий клас призначався для вдосконалення в обраному ремеслі. Навчальний заклад перебував у віданні Міністерства народної освіти. До нього приймали дітей усіх соціальних станів (переважно православного віросповідання) віком від 12 до 15 років. Частина учнів була пансіонерами, на поч.
20 ст. — понад 140 осіб. 1902, наприклад, серед пансіонерів було 40 стипендіатів, 17 платних, п'ять безкоштовних. Виплачувалися стипендії: п'ять від держави — ім. імператора Олександра II; 13 — від міста; три — від Київського комерційного банку за рахунок відсотків з коштів, які заповіли на ці цілі приватні особи, у т. ч. три стипендії ім. Г. Котляревського. Справами училища відала опікунська рада, склад якої обирався думським зібранням і затверджувався губернатором терміном на чотири роки. Серед попечителів училища були у різний час арх. В. Ніколаєв, інженери-технологи О. Термен та I. Хряков, лікарі Ф. Бурчак і М. Страдомський, директор Київської контори Держбанку А. Демуцький та ін. Безпосереднє керівництво навчальним закладом здійснювали педагогічна рада і господарський комітет. Загальний капітал училища на поч. 20 ст. складав 276,6 тис. крб., на відсотки з яких і дотацію міста воно функціонувало.
Заняття складалися з класних і практичних (в училищних майстернях). Викладалися загальноосвітні та спеціальні дисципліни (Закон Божий, російська мова, географія, історія, арифметика, основи геометрії, фізика з механікою, технологія металів і дерева, лічба, краснопис, малювання, креслення, спів та військова гімнастика), а також ремесла: слюсарно-ковальське, столярне з різальним і токарним, чоботарське (до 1890 існувала й лимарна майстерня), ливарне, різницьке. Училище — перший у Києві навчальний заклад, де в такому широкому обсязі і на професійній основі викладалися предмети виробничого профілю, його кузня вважалася зразковою для всього міста. Учні виготовляли різноманітні меблі, починаючи з простих садових стільців, вішалок, конторських рахівниць до виробів у новітніх стилях — шаф, письмових столів, бюро тощо, а також шкільні парти, тип яких розробили в училищі; ковальські та слюсарні вироби (великі радіально-свердлувальні верстати, гасові двигуни на три парові сили, стругальні верстати для металів, великі й маленькі метало- й деревообробні токарні ножні верстати, лещата, дрібний слюсарний інструмент), портмоне, дитячі іграшки тощо. Якість виробів була настільки високою, що для їх демонстрації й продажу Міська дума виділила у власному будинку спеціальне приміщення. По закінченні училища вихованці залишалися під його опікою ще впродовж двох років, проходячи на контрактних умовах практику підмайстрами у кращих майстрів на підприємствах Києва, після чого виготовляли виріб свого ремесла і подавали на оцінку в училище. Тільки після цього виносили ухвалу про присвоєння звання майстра і видачу атестата. Найкращим випускникам видавалася одноразова субсидія з коштів училища, щоб вони могли відкрити власну майстерню. Напередодні і під час 1-ї світової війни при училищі працювали спеціальні дво- і чотиримісячні курси для підготовки водіїв.
У кін. 1917 училище перетворене на гімназію Пласького району Києва з правами урядових гімназій, 1918 департамент професійної освіти при Міністерстві народної освіти УНР надав їй статус Вищої ремісничої школи, реорганізованої на поч. 1920-х рр. у Київський механічний технікум ім. Жовтневої революції, 1940 — у ремісниче училище № 3. З 1974 — СПТУ № 3. Після приєднання до нього 1985 СПТУ № 2 навчальний заклад отримав назву — ПТУ № 32 (готує кадри для річкового флоту). 1985 будинок на вул. Ігорівській, 14 вилучено з власності училища і продано. Тепер у корпусі на вул. Ігорівській, 14 розташована фірма [1834].