Комплекс споруд мілітарного призначення на території міської садиби, яка займала майже весь квартал між сучасними вулицями Г. Андрющенка, Шолуденка, Маршала Рибалка та В. Чорновола. Садиба почала формуватися 1873 і спочатку була забудована дерев'яними казармами вздовж фронту Кадетського шосе (тепер вул. В. Чорновола; розібрані в кін. 1920-х рр. і натомість зведено чотириповерховий житловий будинок для військовослужбовців). 1897 зведено казарму для чотирьох рот біля фронту щойно прокладеної вул. Керосинної (тепер вул. Шолуденка); 1899-1900 — триповерхову казарму для двох рот і музичної команди, двоповерхові сховища, господарські приміщення у глибині кварталу (арх. І. Ніколаєв). Більшість цих будівель не збереглася.

Забудова ділянки забезпечувала потреби одного полку: розміщення штабу, 15 стройових рот, нестройової роти, полкової церкви, сховища тощо. Зводячи казарми своїм коштом, міська влада виконувала т. зв. військову квартирну повинність і отримувала прибуток від військового відомства. Архітектурну цінність має останній за часом зведення великий корпус у комплексі казарм на сучасній вул. Г. Андрющенка, 4 (1911, арх. М. Бобрусов). Казарми споруджені завдяки цільовій облігаційній позиці, проведеній містом.
Будинок чотириповерховий, цегляний, пофарбований по цеглі, у плані прямокутний. З тилу перпендикулярно до нього прилягає триповерхова цегляна прибудова. Планування приміщень коридорне.
Вирішений у формах раціонального модерну з рисами неокласицизму. Фасад завдовжки 100 м, симетричний, лаконічно оздоблений неокласицистичними деталями; центральну вісь виділено архітектурно обробленим порталом та ступінчастим аттиком з трикутним щипцем (частково зруйнований). Бічні крила фланковано вертикальними акцентами, виділеними розкріповкою та аттиками. Вікна другого поверху з'єднує цегляний пояс.
Будівля має виразний монументальний вигляд і значною мірою формує абрис забудови вул. Г. Андрющенка. Призначалася для розміщення в обох крилах восьми рот — по одній на кожному поверсі. У казармах дислокувався 132-й піхотний Бендерський полк, що входив до складу 33-ї піхотної дивізії. Вів свою історію з 1811, коли у Москві був сформований піхотний Тарнопольський полк, який брав участь у Бородинській битві 1812 та «битві народів» під Лейпцигом 1813. Перейменований 1815 на Житомирський полк. Відзначився під час оборони Севастополя 1854-55. У 1863 з резерву Житомирського полку сформовано Бендерський полк. Бойове хрещення дістав під час російсько-турецької війни 1877-78, особливо відзначився у штурмі Аблови. З 1879 розквартирований у Києві. Протягом 1905-09 використовувався для придушення революційного руху в Закавказзі (у ці роки Бендерські казарми тимчасово займав 166-й піхотний Рівненський полк). Під час 1-ї світової війни Бендерський полк брав участь у бойових діях у Галичині та Прибалтиці. Згідно з рішенням українського військового з'їзду Північного фронту восени 1917 полк було українізовано. Навесні 1918 його рештки увійшли до складу Армії Української Держави під назвою 28-го Сквирського полку, що розташовувався в інших казармах. Наприкінці 1918 його кадри було передано на укомплектування частин Облогового корпусу Армії УНР.
Під час 1-ї світової війни у Бендерських казармах з одного батальйону полку було сформовано 280-й піхотний Сурський полк, який відзначився в боях на Південно-Західному фронті.
У Бендерському полку служили відомі військові діячі. У квітні 1911 до його складу був зарахований Єгоров Олександр Ілліч (1883—1939) — майбутній Маршал Радянського Союзу (з 1935). У цей період поручик, молодший офіцер 9-ї роти, з листопада 1912 — штабс- капітан, з липня 1914 — командир 14-ї роти. Учасник 1-ї світової війни. Пізніше — командувач Південного фронту радянських військ. Згодом обіймав високі військові посади в СРСР. Репресований. Склав нарис історії Бендерського полку (1917).
У 1910-х рр. офіцером Бендерського полку був Сальський Володимир Петрович (1885—1940) — військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР (з 1919). Учасник 1-ї світової війни. За часів Української Держави очолював штаб Сердюцької дивізії, 1919 — командир Запорозького корпусу та Армії УНР, 1919—20 — військовий міністр УНР, з 1922 — військовий міністр уряду УНР в екзилі.
У різні часи в Бендерському полку служили генерали від інфантерії російської армії І. Романенко, Я. Шкинський; останній командувач 33-ї піхотної дивізії, пізніше гетьманський, а потім білогвардійський генерал-лейтенант М. Волховський; відомий військовий педагог генерал-майор М. Анісімов; білогвардійські генерали С. Розанов, А. Саранчов; «воєнспец» Червоної армії М. Цигальський. Кадровим офіцером полку був також П. Білон, згодом відомий український священнослужитель, який залишив спогади про свою військову службу.
На початку травня 1917 у Бендерських казармах було створено українську військову частину — 1-й Український козацький полк ім. гетьмана Б. Хмельницького, особовий склад якого комплектувався на добровільних засадах. Складався з 16 сотень. 26 липня 1917 під тиском російської адміністрації полк вирушив на Південно-Західний фронт після урочистої відправи на плацу Бендерських казарм. Біля ст. Пост-Волинський підрозділи 2-го гвардійського Кирасирського полку і 17-го Донського козацького полку провокаційно вчинили обстріл ешелонів. При цьому загинуло 16 богданівців, яких поховали на Замковій горі в Києві. У січні 1918 полк повернувся до Києва (розмістився в казармах на вул. Московській) і взяв участь у придушенні організованого більшовиками січневого збройного повстання. Того ж року влився до Запорозької дивізії як 3-й Запорозький піхотний полк ім. гетьмана Б. Хмельницького. Богданівці брали участь у наступних подіях Української революції у складі Запорозької дивізії Запорозького корпусу.
В полку служили відомі військові українські діячі.
З червня 1917 ним командував Капкан Юрій (Георгій) Євгенович (1875— 1919) -підполковник російської армії, полковник Армії УНР (з листопада 1917). До революції викладав в Оранієнбаумській офіцерській стрілецькій школі, служив у 193-му піхотному Свіязькому полку. Делегат 1-го Всеукраїнського військового з'їзду (травень 1917), на якому був обраний членом Українського генерального військового комітету, увійшов до складу Української Центральної Ради. У жовтні 1917 очолював 1-й Український полк охорони революції. Потім служив в Армії УНР: командир 1-ї Сердюцької дивізії, губернський комендант Таврії, командир 1-го Залізничного полку, інспектор залізнично-технічних військ. 1917 полковим ад'ютантом Богданівського полку був підпоручик Шаповал Олександр Андрійович (1888—1972), пізніше — сотник, командир полку — після Ю. Капкана (до 1918). Учасник протигетьманського повстання. В лютому—березні 1919 — військовий міністр УНР. Емігрував, з 1930 — наказний отаман «Гетьманської Січі» в США.
На початку серпня 1917 з кадрів Богданівського полку створено 1-й Український запасний полк, який ніс охорону Української Центральної Ради. Згодом полк, перейменований на 3-й ім. П. Дорошенка, воював у складі Армії УНР до кінця визвольних змагань.
В листопаді 1917 у Бендерських казармах розмістився 2-й Сердюцький полк ім. гетьмана П. Полуботка, який у січні
1917 брав участь у боях з повсталими більшовиками (зокрема, ліквідував Шулявський райком РСДРП(б) у КПІ). За кілька днів по тому рештки полку було розформовано.
У березні 1918 в Бендерських казармах дислокувався 2-й Запорозький полк підполковника П. Болбочана, у квітні — підрозділи 1-ї Синьожупанної дивізії, незабаром розформованої німецькою окупаційною владою. Потім у Бендерських казармах перебували німецькі частини та шпиталь. У вересні їх зайняв Лубенський Сердюцький кінно-козацький полк, командиром якого був Омелянович-Павленко (молодший) Іван Володимирович (1881—1962) — військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР (з 1920). У листопаді 1918 частина полку на чолі з Ю. Отмарштейном, майбутнім співорганізатором 2-го Зимового походу, перейшла на бік Армії УНР, у складі якої воювала до кінця Української революції. Решта полку, що залишилася вірною гетьману П. Скоропадському, була введена до Офіцерського ескадрону, при якому незабаром було сформовано Мусульманський кінний взвод. Ці частини припинили існування наприкінці 1918 після взяття Києва військами Директорії УНР.
У радянський час казарми використовувалися для гарнізонного шпиталю (1919) як збірно-пересильний пункт (поч. 1920-х рр.); пізніше в них дислокувалися частини 134-го стрілецького полку 45-ї Київської дивізії, сформованого після громадянської війни з Таращанської бригади.
На початку нацистської окупації Києва 1941 у казармах влаштували табір для військовополонених, в якому згодом утримували й цивільних осіб, зокрема євреїв, для яких відвели окреме відділення (понад 3 тис. осіб). В'язні знаходилися в двоповерховій споруді та гаражах. Умови в таборі на вул. Керосинній були жахливими, щодня вмирало по кілька десятків людей, багатьох розстрілювали за межами табору. У вересні 1941 тут перебувало 8 тис., у грудні 1942 — до 2 тис. осіб.
У повоєнний час колишня територія казарм забудовувалася новими спорудами. Уцілілі будівлі використовувалися за призначенням.
У вересні 1991 на стіні контрольно-пропускного пункту казарм на вул. Г. Андрющенка встановлено загиблим у таборі меморіальну дошку у вигляді металевих ґрат з анотаційним написом. Тепер тут державна установа [896].