На складному рельєфі, що має схил уздовж вулиці і в глибині ділянки, яка закінчується схилом у бік Подолу. Нижнім торцем будинок прилягає до гори Уздихальниці, на невелике плато якої ведуть двоє сходів: бетонні з подвір'я і дерев'яні з вулиці (влаштовані під час реконструкції 1991—92). Перші документальні свідчення про власників ділянки належать до поч. 19 ст. З цього часу протягом століття забудова істотно не змінювалась і складалася з одноповерхового дерев'яного житлового будинку по лінії вулиці та господарських будівель у глибині подвір'я. 1889 садибу № 15, 1887 садибу № 17 придбав міщанин А. Маленко — художник з виготовлення іконостасів, який 1888—89 у садибі № 17 збудував дерев'яний двоповерховий будинок для своєї майстерні (знесений у кінці 1980-х рр.; у 1990-х рр. відтворений у цеглі). У такому вигляді обидві садиби проіснували до поч. 20 ст. В 1902 садибу № 15 придбав будівельний підрядчик Д. Орлов, який і розпочав будівництво п'ятиповерхового прибуткового будинку. В його основу покладено проект житлової споруди Міністерства внутрішніх справ у Санкт-Петербурзі академіка архітектури Р. Марфельда (бл. 1899), перероблений відповідно до конкретного місця. На подвір'ї садиби по периметру розміщувались також одноповерховий цегляний житловий флігель (знесений 1988), одноповерхові служби з великою льодовнею у підвалі й контрфорсні стіни зі сходами між ними, що вели на дах флігеля, до будинку і на гору. В будинку були каналізація та пічне опалення, подвір'я і проїзд заасфальтовані. Будівельні й оздоблювальні роботи завершені на поч. 1904. В одноповерховій трикамерній нижній прибудові з вулиці містилися м'ясна й бакалійна лавки «Андріївський ринок», перукарня. До 1911 садиба належала Д. Орлову. Наступними її власниками були М. Франк (1911—13), А. Серебренников (1913—17), П. Урусов (1917—19). П'ятиповерховий, на цокольному напівповерсі, цегляний, у плані близький до прямокутника. Перекриття плоскі. На кожному поверсі було по кілька квартир (в основному три-, п'ятикімнатні); на четвертому поверсі — одна 11-кімнатна квартира. Первісне планування повністю змінено. Споруда виконана у стилізованих формах готики, що імітують середньовічний англійський замок. Асиметричний за об’ємно- просторовою структурою і такий, що має у забудові тристоронній огляд, будинок відзначається динамізмом розгортання композиції і виразною рубленою пластикою модельованих у лицьовій цеглі фасадів. Відображає неоромантичні тенденції періоду пізнього еклектизму, що передували модернові. Можливість візуального сприймання будинку з віддалених точок зумовила акцентування декором його верхнього поверху та вінцевої частини, де зосереджено навісні веж- ки, які фіксують наріжні частини, й багаторядні зубчасті пояси, що імітують машикулі. Неглибокий еркер на четвертому поверсі з великим вікном завершений вишуканим ступінчастим шпилем. Центром загальної композиції є підвищений баштовий об'єм над вхідним ризалітом з пірамідальним завершенням. В оформленні інтер'єрів широко використано ліплення стін і стель (тепер повністю втрачено). Неоготична архітектура будинку сприяла виникненню його романтичної назви — «Замок Річарда — Левове Серце», пов'язаної з ім'ям англійського короля 12 ст. (вперше ця назва згадується у нарисі В. Некрасова «Дім Турбіних»), Пам'ятка має виняткове містобудівне значення. Як акцент у забудові вулиці, вона входить до загальноміської панорами, що відкривається на Верхнє місто з Подолу й лівого берега Дніпра. У 1905—09 в цьому будинку на четвертому поверсі у квартирі № 17 проживав Красицький Фотій Степанович (1873—1944) — живописець і графік, викладач Київського художнього інституту (1924—37), учень К. Костанді, М. Пимоненка, І. Рєпіна, внучатий племінник Т. Шевченка. Автор жанрових картин, пейзажів. Створив цілий ряд живописних і графічних портретів Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка. Наприкінці 1905 в квартирі Ф. Красицького відбулися перші редакційні збори сатиричного тижневика «Шершень», що виходив у Києві 1906 (з 6 січня до 14 липня). Ця квартира була і адресою редакції журналу — № 1—4 (до 27 січня 1906). Пізніше редакція містилася на вулицях Гоголівській, 45 (до 19 травня) і Маловолодимирській, 52 (тепер вул. О. Гончара; до 14 липня). Ф. Красицький — один з провідних співробітників «Шершня», автор багатьох карикатур для журналу. У цій квартирі бували співробітники «Шершня», відомі літератори й художники— І. Стешенко, В. Різниченко, І. Бурячок, М. Яковлєв (Косин) та ін. З 1910 Ф. Красицький мешкав на вул. Брюсова, 20/16.

У 1909 у цю квартиру переїхав (одружився з Н. Крекотень, рідною сестрою дружини Ф. Красицького) Дядченко Григорій Кононович (1869— 1921) — живописець (учень М. Мурашка), викладач Київського художнього училища (з 1901). Твори цього періоду: портрет ск. Ф. Балавенського (1907), «Автопортрет» (1910), «Останній промінь» (1910), «Дворик» (1916). Г. Дядченко проживав тут до дня своєї смерті. На поч. 20 ст. у будинку проживав Голубєв Степан Тимофійович (1848— 1920) — історик, професор Київської духовної академії та університету, автор досліджень з історії академії, церковного і культурного життя України 16— 18 ст. У різний час у будинку мешкали також Балавенський Федір Петрович (1865— 1943) — скульптор, викладач Київського художнього училища (1907—22); Макушенко Іван Семенович (1867— 1955) — живописець, викладач Київського художнього училища (1905—19), Київського художнього інституту (з 1934). 1971 на фасаді будинку встановлено меморіальну дошку Г. Дядченку (арх. В. Лоботинський; нині знята). До 1983 використовувався як житловий будинок. Після закінчення ремонтно-реставраційних робіт і реконструкції у 1998 — готель.