За первісним задумом, триповерховий будинок в ході робіт надбудовано ще одним поверхом та обладнано трьома ліфтами («підйомними машинами»). Був підключений до електромережі, водогону і каналізації, прокладеної 1911-14 на терені монастиря.

На прибудинковій ділянці споруджено цегляні льодовні, два великі дров'яники, 15 невеликих сараїв з льохами, пральню, двірницьку й туалети (споруди не збереглися). Ще до завершення будівництва 1914 будинок здано в користування військовому відомству для розташування Київського другого піхотного училища за умови, що в ньому не будуть розквартировані військові частини. У зв'язку з цим переплановано приміщення підвального та другого поверхів. Зокрема, у підвалі передбачалося розміщення гімнастичної і фехтувальної зал, бібліотеки з читальнею, харчового блоку (їдальні, буфетної, кухні, посудомийні), класу зброї, цейхгаузу, складів тощо. За угодою було заборонено влаштування стаєнь та утримування коней. 1922 будинок націоналізовано й пристосовано під комунальне житло й установи.

Чотириповерховий з підвалом, цегляний, пофарбований, у плані прямокутний, трисекційний. Перекриття пласкі. Дах вальмовий під бляшаною покрівлею. Фасади вирішено у модернізованих формах неоренесансу. Декор цегляний і ліплений. Асиметрична композиція видовженого 37-осьового чолового фасаду ґрунтується на виразному розчленуванні його площини на шести- і семиосьові прясла триосьовими розкріповками з отворами парадних входів. Осі входів підкреслено вертикальними смугами засклення сходових кліток й акцентовано вгорі фронтонами параболічного абрису з круглими люкарнами. Прясла завершено рельєфним аркадним фризом з вертикальними випусками лізенами та глухим парапетом на стовпчиках. Основний горизонтальний елемент композиції — багатопрофільний гурт з подвійним рядом зубців надрустованим першим поверхом, що переходить в архівольти порталів парадних входів, фланкованих модерністичними похилими пілонами. Велике значення в архітектурному вирішенні фасаду мають різні за формою і пропорціями віконні прорізи: на першому поверсі й у розкріповках — аркові (з півциркульними та параболічними перемичками), у межах прясел — прямокутні (одно-, дво- і тристулкові). Аркові вікна оздоблено архівольтами, прямокутні — клинчастими перемичками, на третьому поверсі — півциркульними сандриками. Мереживо цегляного мурування доповнено ліпленими вставками з мотивом листя аканта: в порталах входів, у підвіконнях, горизонтальних смужках між вікнами другого й четвертого поверхів, у тимпанах сандриків на третьому поверсі. Декоративне оздоблення включало також металеві візерунчасті ґрати чотирьох вертикальних рядів балконів і піддашки над входами (втрачені). Подібно до чолового оформлено північний торцевий фасад. Дворовий фасад розчленовано міжповерховими спрощеними гуртами. Відкритий для огляду південний глухий торець розкреслено на прямокутні й аркові площинні елементи.

Будинок — єдина споруда колишнього Микільського військового монастиря, що збереглася, характерний зразок прибуткової житлової забудови міста поч. 20 ст.

У травні-грудні 1918 в будинку містилося Військове міністерство Української Держави. До 15 листопада його очолював Рогоза Олександр Францович (1858—1919) — військовий, державний діяч. Походив із старовинного українського шляхетного роду. Генерал від інфантерії російської армії, під час 1-ї світової війни командував 23-м армійським корпусом, 14-ю і 4-ю арміями (до лютого 1918) на Західному і Румунському фронтах. В українській армії — з травня 1918, запрошений гетьманом П. Скоропадським на посаду військового міністра, підвищений до рангу генерал-бунчужного. Проводив велику роботу зі створення регулярної армії, залучив на командні посади знаних фахівців військової справи — О. Галкіна, С. Дельвіга, З. Натієва, М. Омеляновича-Павленка, М. Юнакова та інших, реорганізував Генеральний штаб, який здійснював військове будівництво: формувалися Сердюцька дивізія (червень), Окремий загін січових стрільців (серпень), вісім армійських корпусів, відновлювалось українське козацтво, створювались Академія Генштабу, військові навчальні заклади, зокрема дві Київські, Одеська і Чугуївська спільні юнацькі школи, Єлисаветградська кінна, Одеська гарматна та Київська інженерна юнацька школи, відновлювалися кадетські корпуси. Розроблялися статути військової повинності, програми шкіл. У вересні обраний членом Верховної колегії, яка у випадку відсутності або смерті гетьмана мала керувати державою (складалася з трьох осіб). Одночасно очолював Морське міністерство (приймальня містилася на вул. Банковій, 10). Після повалення гетьманату виїхав до Одеси, розстріляний у квітні 1919 червоноармійцями.

У листопаді-грудні посаду військового міністра обіймав генерал-хорунжий Д. Шуцький. Товаришами (заступниками) військового міністра служили у 1918 відомі військові діячі. З 15 травня – Лігнау Олександр Георгійович (1875-1923) – військовий діяч, учасник 1-ї світової війни, генерал-майор російської армії, брав участь в її українізації, 1917 – отаман 11-ї піхотної дивізії Української армії. Генерал-хорунжий. На посаді товариша міністра здійснював заходи з формування українських військових частин, підвищення їхньої боєздатності, впровадження української мови, організації у військових частинах курсів українознавства. З 27 жовтня 1918 – командир 7-го армійського корпусу в Харкові, знятий з посади після антигетьманського повстання, вступив до армії генерала А. Денікіна. 1920 емігрував у Болгарію, де і помер.

У травні-грудні – Корнієнко Юрій Антонович (1875-?) – військовий, учасник 1-ї світової війни. Після проголошення УНР – в українській армії. Генерал-хорунжий. На посаді товариша військового міністра відповідав за інтендантські служби і постачання військ.

До складу міністерства входили: канцелярія (начальник – генерал-хорунжий М. Ковалевський), адміністративна управа (генерал-хорунжий О. Ревишин), законодавча управа (військовий юрист, полковник В. Буйницький), загальна управа, інформаційне бюро.