Сформувалася на невеликій ділянці вздовж червоної лінії забудови вулиці та великому просторі в глибині кварталу в напрямку Подолу. Спочатку тут був лише один цегляний одноповерховий будинок, що виходив фасадом на вулицю. Садиба належала відомим міським діячам. У 1872—86 її власником був І. Толлі, київський міський голова (1884—87).
Протягом 1876—85 у нього орендувала садибу єврейська лікарня, для якої на подвір'ї були зведені дерев'яні корпуси (не збереглися). У 1886—1900 тут жив викладач Софійського духовного училища, гласний міської думи М. Хойнацький. При ньому 1886 зведено другий поверх будинку (арх. Е. Брадтман), пізніше — двоповерхову споруду ліворуч. Тепер це два зблокованих об'єми (на п'ять і сім віконних прорізів по фасаду), об'єднаних спільним входом.
Двоповерхові, цегляні, у плані прямокутні. Перекриття плоскі. Композиція фасадів кожного з об'ємів симетрична. Центр лівого п'ятивіконного об'єму акцентовано чотиригранною наметовою банькою. Бічне членування семивіконного об'єму підкреслено прямокутними аттиками. Для обох частин характерний чіткий поділ на яруси, ритмічне чергування аркових та прямокутних вікон, стриманий цегляний декор, використання мотиву арочок в оформленні фризів.
За дозволом міської управи 1897 у глибині садиби зведено два триповерхових цегляних будинки. Фасади оформлено у цегляному стилі з виділенням центральних осей.
У 1900 М. Хойнацький здав садибу в оренду Військовому міністерству. 1899—14 і 1918 тут було розквартировано 129-й піхотний Бессарабський полк 33-ї дивізії російської армії (до 1900 містився у редутах Київської фортеці). У полку служили переважно офіцери-випускники 1-го Київського піхотного училища. Він комплектувався здебільшого новобранцями з Київської, Подільської та Волинської губерній. Бессарабський полк сформовано 1863 у Києві з половини Брестського піхотного полку. Полк брав участь у російсько-турецькій війні 1877—78. З 1878 августійшим шефом полку був середній син царя Олександра III та брат Миколи II Михайло Олександрович. Під час 1-ї світової війни в полку служили генерали армії УНР В. Янченко та А. Вовк, У боях з австро-угорськими військами полк відзначився у Польщі, під містечком Кошице за Віслою; згодом брав участь у боях в Карпатах та Галичині.
Влітку 1914 в цих казармах на базі 129-го полку було розгорнуто 277-й Переяславський піхотний полк, який наприкінці війни очолив В. Янченко. Цей полк, набраний переважно з мешканців Києва, у складі 70-ї піхотної дивізії відзначився в серпні 1914 у боях під Замостям, 1915 — під Горлицями (мав великі втрати). Влітку 1915, відзначившись під Холмом, 70-а дивізія стала однією з двох дивізій 2-ї черги, які Микола II наказав зберегти після війни та розташувати в Галичині. Дивізією до 1917 командував генерал, барон О. Будберг (киянин), який 1919 у Сибірському уряді О. Колчака обіймав посаду військового міністра. Восени 1917 129-й Бессарабський та 277-й Переяславський полки було українізовано. 277-й Переяславський полк у цей час стояв під Псковом і не міг дістатися в Україну. Рештки саме цього полку в лютому 1918 намагалися протистояти німецько-австрійській окупації в Україні.
Під час 1-ї світової війни в Бессарабських казармах розташовувалися запасні частини та т. зв. Київський караульний полк. 1917 цей полк було українізовано, він став 1-м Українським запасним, найменованим восени 1917 3-м Сердюцьким ім. гетьмана П. Дорошенка. (За радянських часів вважалося, що в цих казармах 1917 містилися 146-а та 147-а Воронезькі дружини, що не відповідає дійсності). Дорошенківський полк брав участь у боях з більшовицькими частинами на Чернігівщині й у Києві під час першої українсько-більшовицької війни (грудень 1917 — березень 1918), громадянської війни 1917—21 в Україні. У складі Запорізької дивізії рештки цього полку опинилися на еміграції в Польщі. Командирами цього полку у різні часи були колишні офіцери Київського караульного полку—генерал-полковник армії УНР О. Загродський та полковник армії УНР І. Литвиненко. Останній у 1946 утримувався в Лук'янівській в'язниці як діяч Української Повстанської армії (подальша доля невідома). В листопаді 1917 у казармах почав своє формування Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців, керівниками якого згодом були відомі українські військово-політичні діячі, керівники Організації Українських Націоналістів полковники армії УНР Є. Коновалець та А. Мельник. У Бессарабських казармах курінь пробув усього кілька днів, оскільки незабаром був переведений до будинку Духовної семінарії (тепер — Українська академія мистецтва; вул. Смирнова-Ласточкіна, 20). Вдруге січовики розташовувалися в цих казармах з 26 березня до дня першого розформування — 31 квітня 1918. У Бессарабських казармах містилися піхотні підрозділи 1-го полку Січових стрільців.
У травні 1918 сюди з фронту повернулися рештки 33-ї піхотної дивізії російської армії. За наказом гетьмана П. Скоропадського 33-ю дивізію було реорганізовано на 7-у кадрову дивізію генерала Л. Федяя зі штабом у Бессарабських казармах. Разом зі штабом тут розташовувалися 19-й Овруцький (колишній 129-й Бессарабський) та 20-й Радомишльський (колишній 130-й Херсонський) кадрові полки армії Української Держави. З поваленням у грудні гетьманату 7-а дивізія перейшла на бік військ Директорії і на чолі з полковником В. Ольшевським, майбутнім генералом армії УНР, брала участь у боях з Червоною армією. У травні 1919 її було передано на формування 3-ї стрілецької (згодом — Залізної) дивізії армії УНР. Під час оборони Києва від військ Директорії у листопаді-грудні 1918 в Бессарабських казармах із офіцерів колишньої 33-ї дивізії було сформовано 1-у Київську офіцерську дружину полковника О. Святополка- Мирського. Перший склад цієї дружини майже повністю загинув у бою з Січовими стрільцями під Мотовилівкою. 14 грудня 1918 дружину було інтерновано в Педагогічному музеї, згодом її особовий склад вивезено до Німеччини, звідки переважна більшість офіцерів та добровольців-киян потрапила до білих армій півночі Росії.
Навесні 1919 у Бессарабських казармах дислокувався 15-й Український радянський полк, який 10 квітня 1919 брав участь у протибільшовицькому Куренівському повстанні. Ліквідація заколоту цього полку була описана радянським письменником А. Гайдаром у повісті «У дні поразок та перемог». У 1919—41 (з перервами) у Бессарабських казармах розташовувалися підрозділи 45-ї Київської (колишньої 1-ї Української радянської) дивізії, до складу якої входили загальновідомі Таращанський та Богунський полки. Дивізією командував К. Кв'ятек (репресований 1937).
З 8 серпня до 19 вересня 1941 під час оборони Києва від німецько-фашистських загарбників у головному будинку містився штаб Київського укріпленого району (КИУРу). Займався формуванням військових частин, забезпеченням обладнання і озброєнням укріплень, будівництвом оборонних рубежів, боротьбою з диверсантами тощо. Комендант КИУРу — полковник Ф. Сисоєв, начальник штабу — полковник Г. Єпифанов, його заступники — підполковники Г. Лихов, полковий комісар — І. Євдокимов.
1941—43 під час окупації Києва в садибі розташовувався пункт відправлення до Німеччини остарбайтерів («східних робітників»), 3 Києва і Київщини було вивезено бл. 100 тис. молоді.
У повоєнний час казарми використовувалися за прямим призначенням, згодом в одній з її будівель розташувалися редакції газет Київського військового округу «Ленинское знамя» (тепер «Народна армія» — орган Міністерства оборони України) та «Крылья Родины» (тепер «Крила Батьківщини» — орган Військово-Повітряних сил України). 1967 на головному будинку встановлено меморіальну дошку з нагоди перебування штабу КИУРу (арх. А. Бори- сова). Тепер двоповерховий будинок використовується Управлінням професійно-технічної освіти Міністерства освіти України, один з корпусів казарм Київським військовим гарнізоном, другий — житловий будинок [177].