Володимирська

Володимирська вулиця — вулиця в Шевченківському і Голосіївському районах міста Києва, місцевості Старий Київ, Нова Забудова. Пролягає від Андріївського узвозу та Десятинної вулиці до Короленківської вулиці.

Одна з найважливіших планувальних осей центрального району Києва. Орі­єнтована з північного сходу на пів­денний захід, завдовжки бл. 2,5 км. Бере початок біля перетину Андрі­ївського узвозу і вул. Десятинної, від перехрестя з вул. Л. Толстого спуска­ється в долину р. Либідь до вул. Короленківської. З'єднує важливі історичні райони міста: Старокиївську гору з фундаментами давньоруських споруд (Десятинної церкви, князівських па­лаців) і оглядовим майданчиком парку-музею «Стародавній Київ», Софій­ську пл. з Національним заповідником «Софія Київська», Золотоворітський сквер, Театральну пл., парк ім. Т. Шев­ченка і комплекс споруд Національ­ного університету ім. Т. Шевченка. Як цілісна магістраль визначена згідно з планом Києва 1837, розробленим у зв'язку з будівництвом університету. Розпланована на місці давніх вулиць – Андріївської (між Андріївським узво­зом і стародавньою пл. Бабин Торжок та вул. Великою Житомирською), Со­фійської (між вул. Великою Житомир­ською та брамою Софійського мона­стиря), Золотої (між пл. Софійською та вул. Ярославів Вал) і прокладеної в 30-х рр. 19 ст. вул. Університетської. У той час вулиця мала дві назви – Во­лодимирська і Велика Володимирська. 1869 її відрізок від Андріївського уз­возу до Присутствених місць (№ 15) та сучасного пров. Рильського називався вул. Десятинною, далі – до вул. Л. Толстого – вул. Володимирською, від вул. Л. Толстого до вул. Фізкультури – Нижньоволодимирською. 1898 вулиці Десятинна і Володимирська поєднані під назвою вул. Велика Володимир­ська, у 1900 її з'єднали з Нижньо­володимирською в єдину вул. Володимирську.

1922–44 вулиця носила ім'я письмен­ника і громадського діяча Короленка Володимира Галактіоновича (1853–1921).

1944 вулицю названо на честь Воло­димира Святославича (?—1015) — вели­кого князя київського (з 980), який уславився тим, що завершив процес об’єднання східнослов’янських кня­зівств в єдину державу, запровадив християнство як державну релігію Ки­ївської Русі, здійснив низку реформ.

До вул. Володимирської прилуча­ються пров. Десятинний, вул. Велика Житомирська, Софійська пл., пров. Рильський, вулиці Софійська, Ірининська, Рейтарська, Малопідвальна, Про­різна, Ярославів Вал, Золотоворіт­ський проїзд, Театральна пл., вул. Б. Хмельницького, бульв. Т. Шевченка, вулиці Л. Толстого, Саксаганського, Жилянська. Композиція забудови лі­нійна, доповнена зеленими курдонерами парків, скверів, просторами площ.

Трасування і забудова вулиці скла­далися протягом тисячоліття. Почи­нається вона в межах Старокиївської гори, «міста Володимира», «міста Яро­слава». Тут напрям вул. Володимирської приблизно збігається з напрямом давньої дороги від Боричева (Андріївського) узвозу до Софійської (Батиєвої) брами «міста Володимира» (не збе­реглася, руїни розібрано у 18 ст.). Її фундаменти позначено на проїжджій частині вулиці. Під час археологічних досліджень в межах вулиці знайдено залишки дерев'яної мостової, князівських палаців, ремісничих майстерень. На Старокиївській горі відновлено фундаменти першого мурованого християнського храму давньоруської держави – Десятинної церкви, збудо­ваної 989–996 в період князювання Володимира Святославича (зруйновано монголо-татарами 1240). На її місці у 17 ст. митрополитом П. Могилою було зведено однойменний дерев'яний храм, 1828–42 за проектом арх. В. Стасова споруджено новий цегляний храм (знесено 1935). Орієнтація по червоній лінії забудови вулиці житлового бу­динку 1820-х рр. (№ 3) також свід­чить про стародавність вулиці.

У межах колишнього «міста Ярослава» вулиця пролягала повз дерев'яну Златоустівську церкву 17 ст. (стояла на місці будинку № 9 на вул. Великій Житомирській, розібрана на поч. 20 ст.), крізь давній майдан, що надало йому у плані регулярної форми (нині Софійська пл.). Далі вулиця простя­галася впродовж Поперечного валу 1679–85 Старокиївської фортеці (не збереглася) по рештках віднайденого 1833 Ірининського монастиря 11 ст. (зруйновано 1240, рештки розібрано під час прокладання вулиці; пам’ятник на її місці знесений у 1930-х рр.) до перетину із валом «міста Ярослава» 11 ст. (не зберігся) поблизу розкритих 1832 і укріплених руїн Золотих воріт. До 1850-х рр. на місці сучасного скверу перед будинком № 17 стояла дерев'яна Троїцька церква 17 ст. (не збереглася). Далі траса пролягала по незабудованих територіях, де провідного містобудів­ного значення набув корпус універ­ситету св. Володимира (1837—42, арх. В. Беретті).

У серед. 19 ст. визначилися поліфункціональний характер вулиці, її значен­ня як центральної, забудованої громад­ськими і житловими спорудами, зве­деними переважно у стилі пізнього класицизму. У цей час на ділянці між Софійською пл. і вул. Великою Жито­мирською споруджено комплекс бу­дівель для переведених з Печерська (територія сучасного Маріїнського парку) губернських установ – Присут­ствених місць (№ 15; 1854–1909, архітектори М. Іконников, К. Скаржинський, І. Штром) й Пожежного депо із Старокиївською поліцейською час­тиною (№ 13/5; серед. 19 ст.); на розі вул. Кадетської (нині Б. Хмель­ницького) – Міський театр (1852–56, арх. І. Штром; згорів 1896), на пере­тині з вул. Бульварною (нині бульв. Т. Шевченка, № 14) – корпус Першої чоловічої гімназії 11847—50, арх. О. Бе­ретті). До доби пізнього класицизму належать будинки Пансіону графині Є. Левашової (№ 54; серед. 19 ст., арх. О. Беретті), ректорату університету (№ 64, 1840-і рр.), особняк О, Беретті (№ 35, 1848). Забудова того періоду здійснювалася за садибним принципом із збереженням розривів між сусід­німи спорудами.

Внаслідок спорудження Присутствених місць утворився проїзд між Со­фійською і Михайлівською площами, названий Присутственим (з 1955 – Володимирський проїзд), будинки вздовж якого продовжують непарну нумера­цію забудови вул. Володимирської. Формування щільної периметральної забудови кварталів почалося з остан­ньої чверті 19 ст. За діючими буді­вельними правилами верхня частина вулиці належала до 1-го розряду, що передбачало зведення не нижчих за два поверхи цегляних житлових бу­динків поліпшеної архітектури. В осно­ву вирішення їхніх фасадів (переважно триповерхових) покладено притаманне добі еклектизму використання різних архітектурних стилів (готика, ренесанс, бароко, елементи давньоруської архі­тектури), що надало містобудівному середовищу різноманітного та, завдяки широкому застосуванню аттиків і дахових вежочок, мальовничого характеру. Проекти будинків створювали відомі київські архітектори: В. Ні­колаєв (№ 16, 43), Є. Єрмаков (№ 20/1, 22), В. Сичугов і О. Шіле (№ 47), О. Хойнацький (№ 45) та ін. Особливою пишністю виділявся житловий будинок з відомим кафе «Маркіз» на розі вул. Прорізної (№ 39/24; 1899–1902, арх. К. Шиман). Важливою архі­тектурною домінантою стала будівля нового Міського театру (№ 50), спо­рудженого у стилі неоренесанс за кон­курсним проектом (1897—1901, арх. В. Шрьотер).

До кін. 19 ст. здійснено брукування і благоустрій вулиці, з 1890 по ній прокладено лінію кінного, згодом – електричного трамваю. 1868 на плацу перед університетом закладено міський сад (нині парк ім. Т. Шевченка), в центрі якого було встановлено пам'ят­ник імператору Миколі І (1896, ск. М. Чижов, арх. В. Ніколаєв; знесено 1920). Утворена 1888 садова комісія впорядкувала сквери біля Золотих воріт і на Володимирському проїзді, вздовж якого у 1910-і рр. планувалося створення т. зв. Історичного шляху зі скульптурними постатями діячів дав­ньоруської доби (встановлено лише пам'ятник кн. Ользі на Михайлівській пл. – 1911, ск. І. Кавалерідзе; зне­сено 1919–23, відновлено 1996). 1888 на Софійській пл. відкрито пам'ятник Б. Хмельницькому (ск. М. Микешин, арх. В. Ніколаєв).

У перші десятиліття 20 ст., що харак­теризувалися пошуками нових форм художньої виразності в архітектурі, зростанням поверховості забудови, з'являються великі житлові будинки у стилі модерн (№ 61/11, 81, 92/39); над­будовано готель «Прага» (№ 36). Збільшується число споруд громадського призначення, серед них – Київське відділення Селянського поземельного та Дворянського земельного банків у стилізованих формах давньоруської архітектури (№ 10, арх. О. Кобелєв), губернська Земська управа в модернізованих формах пізнього ренесансу (№ 33, арх. В. Щуко).

Значний внесок у формування середо­вища вулиці зробив арх. П. Альошин. Для вирішення будинків Педагогічного музею (№ 57, 1909—11) та розпочатої 1914 на розі з вул. Фундуклеївською (нині Б. Хмельницького) споруди жіно­чої гімназії св. Ольги (№ 55/15) він обрав стиль неокласицизм, вдало впи­савши їх в архітектуру будівель серед. 19ст. у т. зв. академічному кварталі (Перша чоловіча і жіноча гімназії). За його участю в тому ж стилі арх.

В. Осьмак запроектував будинок біб­ліотеки, закладений 1914 поряд із го­ловним корпусом університету (№ 62; нині НБ НАНУ). Враховуючи сусід­ство з ансамблем Софійського монастиря, при вирішенні шестиповерхо­вого будинку № 19 П. Альошин за­стосував форми українського бароко (1914; будинок зруйновано під час 2-ї світової війни). Крім культурно-освітніх установ, що займали спеціаль­но запроектовані будинки, у присто­сованих приміщеннях на вулиці в різ­ний час містилися: гімназія «Групи батьків» (№ 16), приватні гімназії (№ 40/2, 47) та інші навчальні заклади, редакції українських видань та ми­стецькі організації (№ 28, 42, 43, 78).

За винятком знесення Десятинної церк­ви та Ірининського стовпа період соціа­лістичної реконструкції не вніс до­корінних змін у забудову вулиці. 1927 дороблено й передано ВУАН будинок жіночої гімназії св. Ольги (№ 55/15).

1928 будинок губернської Земської управи (№ 33) пристосовано для прав­ління професійних спілок (Палац Пра­ці) , 1934–38 – приміщення ЦК КП(б)У, потім тут розміщувався НКВС, 1929 за­вершено будівництво Всенародної біб­ліотеки України (№ 62). 1940 за проектом арх. В. Осьмака спорудже­но ідентичний за формами корпус гуманітарних наук університету (№ 58; нині бібліотека університету), що ра­зом утворили найкращий у місті кла­сицистичний ансамбль, домінуюча роль у якому належить створеному Беретті головному університетському корпусу (№ 60). 1939 у парку пе­ред університетом відкрито пам'ят­ник Т. Шевченку (ск. М. Манізер, арх. Є. Левінсон). На колишньому київ­ському дитинці (№ 2) у спрощених класицистичних формах споруджено будинок Художньої школи (1939, арх. Й. Каракіс; з 1944 використовується історичним музеєм), на розі вул. Деся­тинної (№ 1) – двокомплектну школу-десятирічку у формах, близьких до конструктивізму (1939, арх. М. Шехонін).

У період повоєнної відбудови на ву­лиці зведено кілька житлових будин­ків, наближених за характером до історичного середовища (№ 9, 19; та ін.), влаштовано підпірний мур зі сходами до історичного музею (арх. П. Петрушенко). Органічно вписався в забудову вулиці гуртожиток студентів гірничо-будівельного технікуму, від­значений Державною премією СРСР 1950 (№ 69, архітектори А. Добро- вольський, В. Гопкало, А. Косенко).

1965 на Театральній пл. встановлено пам'ятник композитору М. Лисенку (ск. О. Ковальов, арх. В. Гнєздилов). Позбавлена архітектурних оздоб, суто функціональна забудова 1960–70-х рр. Цей період представлено Будинком політосвіти Київських міськкому та обкому компартії України (1968–73, архітектори В. Гопкало, М. Песковський, М. Кульчицький; нині приміщення банку «Україна» та інших уста­нов), зведений на місці старого будин­ку № 46, де працювала Рисувальна школа М. Мурашка, і дванадцятиповерховий житловий будинок навпроти оперного театру (№ 51/53, арх. В. Гоп­кало), що дисонує з навколишньою забудовою. 1979 верхню частину Воло­димирської вул. оголошено заповідною територією, її початковий відрізок увійшов до складу історико-культурного заповідника «Стародавній Київ», створеного 1987. До святкування 1500-річчя заснування Києва зведено па­вільйон над Золотими воротами (ав­тори реконструкції – Є. Лопушинська, Висоцький, М. Холостенко) і здій­снено благоустрій скверу, в якому 1997 встановлено пам'ятник Ярославу Муд­рому (за ескізом ск. І. Кавалерідзе). 1988–89 на вулиці впорядковано і при­ведено в експозиційний стан тери­торію київського дитинця 5–13 ст. (арх. А. Милецький та ін.). 1988 здійс­нено реконструкцію оперного театру (архітектори Б. Жежерін, В. Юдін та ін.) разом з Театральною пл. У 1991 в реконструйованому будинку № 42 від­крито вестибюль станції метро «Золоті ворота». З метою збереження історич­ного середовища на заповідну терито­рію поширено практику відбудови по­дібно до первісних фасадів будинків кін. 19 – поч. 20 ст., що перебувають у поганому стані або викривлені пізні­шими перебудовами (№ 25, 32, 52/17). Зі збереженням оригінальних фасадів здійснюється реконструкція будинків № 23/27 (1870 рр., арх. Р. Тустановський), № 39/24 і 47.

Вулиця насичена пам'ятками і пам'ят­ними місцями, пов'язаними з важли­вими подіями історії Києва і всієї Укра­їни, починаючи з часів Київської Русі. 1240 через Софійську браму до міста вдерлися орди Батия. Біля Золо­тих воріт, що здавна були центральним в'їздом до міста, 1648 кияни урочисто зустрічали селянсько-козацьке військо Б. Хмельницького після перемоги над польським військом під Жовтими Водами і Корсунем.

Серед споруд Володимирської вул. є чимало пам'яток історії державного ладу, громадського, фінансово-еконо­мічного й господарського життя міста. Це передусім Софійський собор, що в давнину відігравав роль суспільно-по­літичного, релігійного і культурного центру держави. З серед. 19 - поч. 20 ст. збереглися: Присутствені місця (№ 15) – будинок Київського губернського правління, до якого входили адміні­стративні, правові й інші установи (су­дова палата, окружний суд, казначей­ство, казенна палата тощо); споруди губернської Земської управи (№ 33), Київського громадського зібрання – популярного в місті клубу ліберальної інтелігенції (№ 45), Київського відді­лення Селянського поземельного і Дворянського земельного банків (№ 10), Пожежного депо (№ 13/5) та ін.

З вулицею пов'язані важливі події доби визвольних змагань українського на­роду 1917—21, діяльність головних державних органів влади тих часів. Так, у будинку Педагогічного музею (№ 57) відбувалися засідання україн­ських партій, Центральної Ради, містив­ся перший уряд демократичної Украї­ни – Генеральний секретаріат, у січні 1919 за часів Директорії відбувся Тру­довий конгрес народів України, що проголосив об'єднання УНР із Західно­українською Народною Республікою (ЗУНР) в єдину соборну державу.

У готелі «Прага» (№ 36) у червні 1917 – липні 1918 проживав С. Петлюра – український політичний і громадський діяч, голова Директорії УНР.

У будинку № 45 у березні – квітні проходили збори «Української на­родної громади» – організації, створе­ної з ініціативи генерала П. Скоро­падського, яка підготувала державний переворот і встановлення гетьманської влади в Україні.

У будинку № 19, зведеному за про­ектом арх. П. Альошина у стилі укра­їнського бароко (не зберігся), у лю­тому 1918 працював перший україн­ський радянський уряд – Народний секретаріат.

Свідками подій Великої Вітчизняної війни 1941–45 рр. були будинки, в яких містилися: 1941 – Штаб оборони Києва (№ 24), 1941–43 – явочна квар­тира Залізничного підпільного райкому КП(б)У (№ 84); будинки № 45, де пра­цювала 1941 Культурна референтура ОУН, і № 33 (займало гестапо), де окупанти утримували заарештованих членів київського підпілля. Володимирська вул. здавна була одним із центрів наукового й культурного життя Києва. Тут розміщувався уні­верситет св. Володимира (Київський державний університет ім. Т. Шевченка, нині Національний університет ім. Т. Шевченка; № 60), численні при­ватні й державні навчальні заклади, наукові та краєзнавчі громадські об'­єднання: Українське наукове това­риство (№ 28, 42); Київське товариство охорони пам'яток старовини та мистецтва (№ 57), Київське товариство гра­мотності (№ 64) та ін.

Будинок № 54 займала Президія ВУАН (Президія АН УРСР, нині НАН Украї­ни), де працювали президенти Акаде­мії наук В. Вернадський, М. Василенко, О. Левицький, В. Липський, Д. Забо­лотний, О. Богомолець, О. Палладій та чимало видатних вчених.

У будинку № 35 містилися заклади Історичної секції ВУАН, яку очолював М. Грушевський. З Володимирською вул. пов'язана діяльність мистецьких і літературних закладів загальнонаціо­нального значення. Це передусім Місь­кий театр (Державний академічний театр опери та балету УРСР ім. Т. Шевченка, нині Національна опера України ім. Т. Шевченка, № 50), Укра­їнський клуб (№ 42), що об'єднував ви­датних діячів української культури кін. 19 – поч. 20 ст.; Рисувальна школа М. Мурашка (№ 46 – не зберігся, № 47); Київська художня школа (нині – На­ціональний музей історії України – № 2); редакції українських видань: «Літературно-наукового вісника», тижневиків «Село», «Засів» (усі – № 28), газет «Киевское слово» (№ 43), «Слово» (№ 78); видавництво «Час» (№37/29).

У будинку № 17 містилася редакція відомого друкованого органу з істо­ричного краєзнавства й українознав­ства кін. 19 – поч. 20 ст. – часопису «Киевская старина», мешкали скульп­тор Е. Сала, диригент і композитор О. Кошиць (1997 знесено, на його міс­ці заплановано будівництво готелю). Розміщені на вулиці споруди держав­них та наукових установ, навчальних, мистецьких і видавничих закладів, на­укових й культурно-просвітницьких товариств увічнюють пам'ять про бага­тьох видатних державних і громадсько-політичних діячів України. Тут пра­цювали й бували корифеї української і світової культури – Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко, М. Коцю­бинський, М. Лисенко, М. Заньковецька, М. Садовський, О. Купрін, Я. Гашек, діячі національної літератури й громадсько-політичного життя піз­нішого періоду. У житлових будинках і готелях на вул. Володимирській в різний час проживали відомі вчені: генетик І. Агол (№ 37/29), ботанік Д. Зе­ров, геолог-мінералог Є. Лазаренко, зоолог і палеонтолог І. Підоплічко, лі­сівник і грунтознавець П. Погребняк, механік Г. Савін, геофізик С. Субботін та ін. (усі – № 51/53), історик П. Клименко (№ 64), математик М. Орлов, зоолог І. Шмальгаузен (обидва — № 37/29), терапевти В. Образцов (№ 34), М. Стражеско (№ 48-а); один з перших українських авіаконструкторів і льот­чиків О. Карпека (№ 64); літератори: Я. Гашек (№ 36), В. Короленко, Г. Ко­синка (обидва – № 24-6), І. Нечуй-Левицький (№ 7), В. Чаговець (№ 42); М. Терещенко (№ 51-а), І. Еренбург (№ 40/2); фольклорист К. Квітка (№ 37/29); художники: В. Васнецов (№ 36, 42), М. Врубель, М. Нестеров (обидва – № 16), М. Глущенко, В. Касіян (оби­два – № 14/8), М. Дерегус (№ 9), В. Ко- тарбінський, Ф. Кричевський (оби­два – № 36), Г. Нарбут (№ 64), скульп­тор М. Лисенко (№ 14); архітектори: О. Беретті (№ 35), Е. Брадтман (№ 48-а), М. Іконников (№ 18), Є. Єрмаков (№ 20/1), О. Вербицький, В. Заболотний, О. Тацій, Я. Штейнберг, інж.-будівель­ник С. Колотов (усі — № 22); актори: А. Бучма, Ю. Шумський (обидва – № 14/8); театральний діяч Й. Сєтов (№ 42), композитор М. Скорульський (№ 48), колекціонер і меценат В. Тарновський (№ 42) та ін.

18/2 Житловий будинок, в якому у 1860-97 рр. жив Іконніков М.С., київський губернський архітектор

Володимир­ська, 18/2