Рейтарська вулиця, 19—20 ст. (архіт., іст., містобуд.). Від вул. Золото- ворітської до пл. Львівської. Перети­нається вулицями Стрілецькою, О. Гончара, на перехресті з пров. Георгіїв­ським утворює невелику площу, де до 1934 стояла Свято-Георгіївська церква (1744—52). Місцевість між вулицями Рейтарською і Стрілецькою являє со­бою частину нагірного плато на уз­вишші Старого Києва. Зручність місця розташування з найдавніших часів сприяла заселенню цієї території, що з 11 ст. включена в межі «міста Яросла­ва» і була заселена торговим людом. Одна з чотирьох радіальних давньо­руських вулиць, що сходилися біля Жидівської (Львівської) брами. Піс­ля руйнації Києва монголо-татарами 1240 тривалий час була спорожнілою. У 2-й пол. 17 ст., після підписання Переяславської угоди 1654, московські воєводи, укріплюючи Київ, перенесли військово-адміністративний центр з Подолу у Верхнє місто. З того часу тут розміщувався російський гарнізон, для якого було збудовано казарми, заселе­но Стрілецьку й Рейтарську слободи. Від військової слобідки рейтарів — кавалерійських частин з Московії — походить назва вулиці. За даними 1700, у Києві було 120 рейтарів, яким нале­жало 82 садиби. Крім виконання суто військових обов'язків, рейтари супро­воджували у поїздках послів, а також були поштарями. З серед. 18 ст. кількість рейтарів у місті поступово скорочувалася, згодом їхні військові формування зникли. На поч. 19 ст. місцевість була забудована хаотично, мала тісні, криві й невпорядковані ву­лички з садибами, в яких стояли неве­ликі будинки, вкриті дошками, сараї з солом'яними дахами. Тут проживали паламарі, диякони і священики Свято- Софійського собору і Свято-Георгіїв­ської церкви, дрібні чиновники, від­ставні солдати. Планування кварталу між вулицями Рейтарською, Стрілець­кою та пров. Георгіївським у сучасних межах здійснено 1837—39, що було викликано будівництвом Печерської фортеці і перенесенням адміністратив­ного і культурного центру до Верхньо­го міста. Це змінило характер забудови району. Особливо інтенсивно вулиця забудовувалася після розкриття залиш­ків Золотих воріт, будівництва універ­ситету й прокладання до нього нового відрізка вул. Володимирської. В цей час здійснено регулювання червоних ліній вулиці, її нівелювання. За генпланом Києва 1861, вулиця належала до друго­го розряду, тобто на червоній лінії дозволялося зводити дерев'яні на цег­ляних поверхах чи напівповерхах бу­дівлі, на подвір'ї — дерев'яні на цегля­них підвалинах служби. Ще на поч. 1880-х рр. вулиця не була повністю впорядкована, мала незабруковану проїжджу частину, обабіч якої стояли окремі двоповерхові цегляні та де­рев'яні споруди. Фронтальна забудова вулиці, що переважно складалася з багатоповерхових житлових будинків, характерна для містобудування 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. Лише дві садиби були зайняті установами громадського при­значення: № 22 — Товариством швид­кої медичної допомоги, № 37 — Київ­ською повітовою земською управою. Більша частина старої забудови вирі­шена у стилі історизм. Окремі споруди репрезентують модерн і цегляний (№ 24/27) стилі.

У радянський період забудову вулиці частково реконструйовано. В 1930-і рр. зведено будинки № 3/2, 11, 26/14 у формах пізнього конструктивізму; в період боротьби з «надмірностями» в архітектурі кін. 1950—60-х рр. — досить невиразні будинки № 2, 26, 30; у 1980—90-і рр. — споруди іноземних посольств (№ 33 і 39) у формах функціоналізму та будинок № 15 у формах постмодерну. Внаслідок зне­сення старих будинків у забудові ву­лиці з'явилися відкриті простори. Ви­хід вулиці на пл. Львівську перекрито недобудованим корпусом Інституту те­атрального мистецтва ім. І. Карпенка- Карого (арх. Я. Віг та ін.).

В забудові вулиці брали участь відомі архітектори — П. Альошин (№ 11), І. Бєляєв (№ 37), О.   Вербицький (№ 20/24), А. Геккер (№ 7), А. Добро- вольський і Й. Каракіс (№ 3/2), Й. Зек- цер (№ 22), А.-Ф. Краусс (№ 8/5-а, 19-а, № 25), В. Ніколаєв (№ 41), О. Шіле (№ 9), В. Якунін (№ 13), М. Яскевич (№ 24/27, 31/16).

Пам'ятки архітектури — № 3/2 (1935, пізній конструктивізм), № 7 (1881, істо­ризм), № 7-б 463. Рейтарська вулиця. План забудови.

 (1900-і рр., історизм), № 8/5-а (1891, історизм), № 9 (1870-і рр., історизм), № 16 (поч. 20 ст., історизм.).

№ 17 (1910—12, модерн), № 18 (1908—9, історизм), № 19-а (1897, історизм), 19-б (2-а пол. 19 ст., історизм), № 20/24 (1912—14, модерн), № 22 (1913—15, головний будинок —історизм, фліге­лі — цегляний стиль), № 24/27 (1897— 98, цегляний стиль), № 25 (1899, істо­ризм), № 27, № 29, 29-б (кін. 19 — поч. 19 ст., історизм), № 31/16 (1900, істо­ризм).

На вулиці проживали і працювали відомі вчені, громадсько-політичні, культурні і церковні діячі: в № 6-а — хірург О. Радзієвський; в № 8/5-а — лікар, мікробіолог Г. Мар'яшева; в № 11 — літературознавець, акад. АН УРСР і АН СРСР О. Білецький, фізико- хімік, акад. АН УРСР, чл.-кор. АН СРСР О. Бродський, геохімік, чл.-кор. ВУАН Є. Бурксер, фізик, акад. ВУАН О. Гольдман, математик, акад. УАН Д. Граве, хімік-органік, акад. АН УРСР О. Кірсанов, фізіолог і нейрогістолог, акад. ВУАН О. Леонтович, вчений у га­лузі металургії, акад. АН УРСР М. Лу- говцов, геолог, акад. ВУАН М. Сві- тальський, геолог і петрограф, акад. АН УРСР М. Семененко, механік і матема­тик, чл.-кор. АН УРСР Ю. Соколов, хімік-органік, акад. ВУАН В. Явор- ський; в № 13 — агроном, земський і музично-громадський діяч Ю. Давидов, історик, етнограф, літературознавець А. Стороженко, диригент Б. Чистяков, хореограф І. Чистяков та його дружи­на — артистка балету О. Гаврилова, бував майбутній гетьман України П. Скоропадський; в № 17 — хірург М. Коломійченко, отоларинголог, чл.- кор. АН УРСР О. Коломійченко; в № 18 — терапевт В. Виноградов, фар­маколог А. Тржецеський; в № 19-б — композитор, засновник національної музичної школи, диригент М. Лисенко, бував композитор П. Чайковський, збиралося літературне об'єднання «Плеяда»; в № 20/24 — архітектор, інженер, педагог, дійсний член Ака­демії архітектури УРСР О. Вербицький, артист естради і кіно Ю. Тимошенко; в № 25 — письменник М. Булгаков; в № 28 — ботанік-фізіолог К. Пурієвич; в № 29 — архітектор Й. Зекцер, пси­хіатр В. Селецький, співачка, педагог М. Скибицька, єпископ УАПЙ Г. Сто­роженко; в садибі № 27, 29, 29-б — філософ, історик, правознавець Є. Тру- бецькой; в № 31/16 — адвокат, політич­ний діяч П. Бєлоусов, архітектор

О. Кривошеєв; в садибі № 35-а, 35-б — архітектор Ф. Олтаржевський, офталь­молог І. Руберт.

В садибі № 35-а, 35-б містилася у перші роки свого існування редакція «Газе­ти», яку очолював голова Київської губернської управи у справах земсько­го господарства М. Суковкін.

В № 20/24 діяла у 1917—18 редакція сатирично-гумористичного журналу «Ґедз», в якому працювали і публікува­лися відомі діячі української культури.

1916 видавався неперіодичний журнал сатири й фарсу «Реп'яхи».

Одним з найбільших за кількістю членів і масштабом діяльності в Києві було Товариство швидкої медичної до­помоги, яке збудувало 1913—15 влас­ний будинок (№ 22). За Української Держави і Директорії УНР тут містили­ся Міністерства народного здоров'я, де працювали відомі лікарі і громадсько- політичні діячі. 1918—19 їх очолювали лікарі В. Любинський, Б. Матюшенко; директором департаменту загальних справ був публіцист, дипломат М. Ґала­ґан. У радянський час частину при­міщень займало Губстатбюро з видав­ництвом, в якому працював економіст, статистик, акад. УАН Р. Орженцький.

У будинку Київської повітової земської управи (№ 37) працював і проживав громадсько-політичний і державний діяч, письменник М. Шаповал; у ра­дянський час містився Гідромеліора­тивний інститут, де навчався Г. Синицин — перший секретар підпільного Сталінського РК ЛКСМУ, що діяв у ро­ки нацистської окупації Києва.

Значну частину об'єктів культурної спадщини втрачено. В будинку № 10 жив О. Вілінський — інженер, вчений, один із засновників і член УЦР, дирек­тор департаменту професійної освіти Генерального секретаріату освіти; його дружина — В. О'Коннор-Вілінська була відомою українською письменницею і громадською діячкою; в № 11 мешкав голова уряду Української Держави Ф. Лизогуб; в № 30 — археолог, києво- знавець О. Ертель; в № 33 — літерату­рознавець, педагог, співробітник періо­дичних видань «Киевские отклики», «Нова Рада» Г. Александровський; в № 43 — видавець журналу «Киевская старина» К. Гамалія і правознавець, професор Київського університету, то­вариш голови Київського окружного суду О. Жилин.

В № 12 містилася лікарня-амбулаторія Товариства лікарів-фахівців, в якій працювали відомі лікарі і вчені.

1917 квартира № 7 на вул. Рейтарській, 33 була адресою редакції щоденної газети «Боротьба». Виходила з 1 травня 1917, до 16 травня 1918 — орган ЦК УПСР, пізніше — ЦК УПСР (бороть­бистів). Редагувала газету видавнича комісія при бюро партії, головний ре­дактор — письменник В. Елланський (Блакитний).

Вулиця є однією з найцінніших пам'я­ток історії та культури Києва 19—20 ст.

 

Фотогалерея