Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра, 11–20 ст. (археол., архіт., іст., мист.). Вул. Січневого повстання, 21–25. На узгір’ях правого берега Дніпра. За літописними даними, Києво-Печерський монастир заснований 1051 поблизу заміської резиденції великих київських князів у с. Берестове. Свою назву отримав від печер, де оселилися перші його ченці. На поч. 1060-х рр. великий князь Ізяслав Ярославич подарував монастиреві гору над печерами, де ігумен і братія заклали дерев’яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці та келії, обнесли «стовпієм» монастир, що з того часу носив назву Печерського.
Великий князь Святослав розширив територію монастиря за рахунок власного поля, на якому в 1070-х рр. почалося інтенсивне будівництво не тільки дерев’яних, але й мурованих споруд. 1073–78 зведено собор Успіння Пресвятої Богородиці, 1106–08 — Свято-Троїцьку надбрамну церкву, трапезну, у кін. 12–13 ст. верхню територію монастиря обнесено оборонним муром. Вже за часів Київської Русі закладено основи архітектурного ансамблю монастиря. Монастирське будівництво мало великий вплив на розвиток давньоруської архітектури, зокрема, тут було започатковано новий тип шестистовпного хрещатого однобанного храму без сходових башт і відкритих галерей — собор Успіння Пресвятої Богородиці, після зведення й освячення якого на Русі з’явилися десятки подібних церков. В монастирі удосконалювалася майстерність будівничих, швидко розвивалося мистецтво живопису, різьблення на дереві і камені, художньої обробки металу.
1240, під час навали орд хана Батия, Печерський монастир було зруйновано і пограбовано, повністю знищено його оборонні споруди. Відомостей про монастир 13–14 ст. майже не збереглося. Найчастіше він згадується з 2-ї пол. 14 ст., коли до Великого князівства Литовського увійшли Волинь, Київщина і Західне Поділля. Монастир поступово відновлювався, проте Литовське князівство не могло захистити українські землі від постійних набігів татар. Особливо великі руйнування Києву та Печерському монастирю завдали 1482 орди Менглі-Гірея.
На своїй території й у прилеглому містечку монастир проводив масштабні на той час будівельні роботи. Особливо активізувалася будівельна діяльність у 17–18 ст. У цей час формуються архітектурні ансамблі соборної площі, Ближніх і Дальніх печер. Замість дерев’яної огорожі верхньої території Лаври споруджено оборонні мури з вежами та церквами, вдосконалено укріплення містечка. У зв’язку із загрозою шведської інтервенції в 1706–23 монастир з прилеглою територією охоплено півколом земляних бастіонних укріплень Києво-Печерської фортеці.
Формування архітектурно-художнього ансамблю Києво-Печерської лаври в сучасному його вигляді більшість дослідників пов’язує з відбудовчим періодом після пожежі, яка сталася вночі проти 22 квітня 1718 і знищила всі дерев’яні та дуже пошкодила муровані будівлі. В соборі Успіння Пресвятої Богородиці вогонь знищив дерев’яні крокви, покрівлю, тиньк з розписами, іконостаси, більшу частину ікон, ризницю. З 1720 почалися відбудовчі роботи і зведення нових мурованих споруд. Це був час розквіту українського бароко, коли архітектурна виразність ансамблів базувалася на контрастному зіставленні вежоподібних об’ємів церков і дзвіниць з низькими спорудами, коли особлива увага приділялася пластичній виразності архітектурних форм із застосуванням ордера, а рослинний орнамент майже повністю заповнював фігурні фронтони, обрамлював віконні й дверні прорізи. Вторуючи будівничим, живописці віддавали перевагу яскравим фарбам, а різьбярі та карбувальники робили все, щоб інтер’єри споруд були ошатними та урочистими. Будівничі цієї доби намагались інтерпретувати у камені форми та прийоми українського народного будівництва, а в декоративному оздобленні — національні орнаментальні мотиви.
У Лаврі в цей час працювали відомі російські та іноземні архітектори Д. Аксамитов, Ф. Васильєв, П. Нейолов, Й.-Г. Шедель; численні майстри кам’яних справ, серед яких С. Ковнір, П. Колосовський, І. Лисенко, М. Онищенко, П. Рубашевський, Г. Чирва, сім’ї Горохів і Шароварів, а також десятки каменярів, різьбярів на камені та дереві, карбувальників і живописців та інших майстрів. Було відновлено та значно розширено собор Успіння Пресвятої Богородиці, корпуси соборних старців і крилошан, економічний корпус, будинок архімандрита (настоятеля монастиря), друкарню. Найвизначнішою спорудою цього періоду стала Велика лаврська дзвіниця — головна висотна домінанта не тільки монастиря, але й Києва.
Наступному формуванню архітектурних комплексів Ближніх і Дальніх печер та інших ділянок монастиря в кін. 18 – на поч. 19 ст. сприяло будівництво келій, будинків блюстителів печер, нових галерей до печер та інших споруд як за проектами лаврських послушників, зокрема О. Якушкіна (у чернецтві Арсеній), так і цивільних архітекторів І. Кедріна, А. Меленського, О. Яновського, військових Київської інженерної команди. Духовний собор Лаври через шафарів та спеціально уповноважених ним осіб постійно контролював якість будівельних робіт. Понад 25 років (1820-і рр. — 1854) ці функції виконував Веніамін (Базилевич), додатково до основного послуху друкаря. 1839 впроваджено посаду лаврського архітектора, яку зазвичай обіймав київський єпархіальний архітектор. На цій посаді працювали військові інженери Г. Наумов (з часом — ієромонах Лаври Євкарпій), О. Ветринський, О. Середа, архітектори В. Сичугов, П. Спарро, К. Тарасов, В. Ніколаєв, Є. Єрмаков, С. Коливанов. Нагляд за станом будівель та ремонтом їх здійснювали також військовий інж. В. Пещанський, інж. В. Іванов (у чернецтві — Варфоломей, пізніше — схи-архідиякон Пимен) та ін.
Будівництво на території Лаври здійснювалося на основі планувальної структури, що склалася в давнину. Як середньовічним будівничим, так і їхнім наступникам було притаманне дбайливе ставлення до історичного ландшафту і складного рельєфу місцевості. На території монастиря постійно проводилися ремонтні роботи, добудови і перебудови, зводилися споруди на місці старих, ущільнювалася наявна забудова та освоювалися нові незабудовані ділянки території. Значних змін зазнали і печерні комплекси.
З 2-ї пол. 19 ст. на характері й масштабі будівництва позначилися нові принципи господарювання, пов’язані з швидкими темпами розвитку капіталістичних відносин. Зі спорудженням залізниці до Києва різко зросла кількість прочан, які відвідували православний релігійний центр. У цей час значна увага приділялася будівництву корпусів готелів для богомольців, було зведено електростанцію, водогін, насосну, упорядковано територію. Будувалися також менші за розмірами споруди, що нині відіграють помітну роль в ансамблі монастиря. До таких належать крамниці, водосвятні каплиці — ківорії поблизу Великої лаврської дзвіниці й на території Дальніх печер, фонтани, огорожі тощо. У 19 – на поч. 20 ст. за проектами й під керівництвом архітекторів та інженерів І. Антонова, Г. Водоп’янова, Є. Єрмакова, В. Ніколаєва, О. Середи, В. Сичугова, П. Спарро збудовано та реконструйовано кілька десятків монастирських споруд, серед яких виділяються Трапезна палата з церквою в ім’я преподобних Антонія і Феодосія Печерських та церква Благовіщення Пресвятій Богородиці на соборній площі, поза муром — водонапірна вежа та лікарня братська і прочанська.
1918–20 будівлі монастиря зазнали значних пошкоджень внаслідок збройної боротьби між ворогуючими силами, особливо в період 15–25 січня 1918, коли артилерійськими снарядами було пошкоджено собор Успіння Пресвятої Богородиці, Велику лаврську дзвіницю, церкву Здвиження Чесного Хреста Господнього, друкарню та ряд інших споруд. За кошторисом, складеним арх. Є. Єрмаковим, для виправлення пошкоджень потрібна була сума понад 280 тис. крб. Загальні збитки, заподіяні Лаврі більшовиками, за підрахунками монастиря, склали понад 280 тис. крб. Вибух складу боєприпасів на Звіринці 24 травня 1918 заподіяв монастирю збитків на 174,6 тис. крб. Зазнала втрат Лавра і під час бою з денікінськими військами: 1 грудня 1919 більшовики обстріляли з гармат Гостиний двір, в якому розмістилися бійці Добровольчої армії, від запалювальних артилерійських снарядів згоріли корпуси № 12 і № 13 Гостиного двору. 9–11 червня 1920 монастир опинився в зоні обстрілу польських та більшовицьких батарей, внаслідок чого в соборній церкві, Трапезній, церквах Благовіщення Пресвятій Богородиці, Всіх Святих, Свято-Троїцькій над Святою брамою, в готелі для прочан утворилися пробоїни, при висадженні поляками Ланцюгового моста повилітали усі шибки, на Гостиному дворі, у фотографічній майстерні виникли пожежі тощо.
У роки нацистської окупації Києва з вересня 1941 до осені 1942 територія заповідника перебувала у віданні військових частин, пізніше — поліції. 3 листопада 1941, за нез’ясованих досі обставин, висаджено у повітря собор Успіння Пресвятої Богородиці. Німецька контора з розбирання нібито зруйнованих споруд на верхній території Лаври збирала та вивозила до Німеччини кольоровий метал, знімала мармурові панелі, сходи і підвіконня, розбирала дахи, мурування стін, заповнення віконних та дверних отворів, підлоги з метласької плитки, кахляні груби, дерево тощо, внаслідок чого споруди зазнали значних пошкоджень. За підсумками «Надзвичайної державної комісії по встановленню й розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників і їх посібників і заподіяної ними шкоди...» 1944, окупанти завдали Києво-Печерському заповіднику збитків на суму 120 млн. крб.
1944, після визволення Києва і відновлення діяльності заповідника, на території Лаври було складено генеральний кошторис відбудовчих робіт у корпусах № 3, 4, 6, що поклало початок ремонтно-реставраційним заходам. До 1950 відбудовано 13 корпусів, проведено часткову консервацію руїн собору Успіння Пресвятої Богородиці. 1950 проектно-реставраційним сектором тресту «Будмонумент» розроблено генеральний план відновлення споруд і реконструкції всього наземного та підземного господарства заповідника, на базі якого проводилася багаторічна копітка праця архітекторів, реставраторів, будівельників та художників. Проте згодом темпи ремонтно-реставраційних робіт уповільнилися, 1959 було засипано стародавні колодязі Антонія та Феодосія Печерських. 1963 за постановою Ради Міністрів УРСР кількість пам’яток, що перебували на державному обліку, зменшено до 39. В 1970 в інституті «Київпроект» розроблено генеральний план і проект благоустрою заповідника. 1972 реставровано вежу Іоанна Кущника, завершено ремонтно-реставраційні роботи в Трапезній, церкві Різдва Пресвятої Богородиці, 1980 — дзвіниці на Дальніх печерах, відреставровано живопис Свято-Троїцької надбрамної церкви, ділянки оборонних мурів та інших будівель. Відбудова та ремонтно-реставраційні роботи проводилися за проектами і під керівництвом архітекторів Р. Бикової, М. Говденко, О. Годованюк, Г. Данилової, М. Дьоміна, В. Корнєєвої, А. Кулагіна, Є. Лопушинської, А. Малиновської, Є. Пламеницької та багатьох ін. 1984 у Головному управлінні «Київпроект» на основі попередніх розробок і досліджень, проведених у кількох інститутах («КиївНДІПмістобудування», «КиївНДіТІ», «Укрпроектреставрація») складено генеральний план розвитку Києво-Печерського історико-культурного заповідника (автори О. Колесников, С. Дудник). Передбачалися проведення ремонтно-реставраційних робіт після відселення орендарів, реконструкція інженерних мереж, протизсувні заходи, дослідження археологічних об’єктів і підземних споруд, благоустрій території (у т. ч. земляних валів), а також підготовка до відтворення зруйнованого під час війни головного монастирського храму. 1998–2000 відновлено собор Успіння Пресвятої Богородиці у формах бароко зі збереженням автентичних решток храму, з 2000 триває оздоблення інтер’єрів.
Архітектурний ансамбль монастиря займає мальовничу територію пл. 22 га, яка складається з п’яти різних за розмірами та просторовою структурою ансамблів і комплексів. На відносно рівному плато навколо соборної площі групуються споруди верхньої території Лаври, в улоговині на невеликому уступі схилу гори розташовується комплекс споруд Ближніх печер, далі, на терасах південного пагорба — комплекс Дальніх печер. Свої назви печери отримали від місця розташування — віддаленості від головної споруди комплексу Києво-Печерського монастиря собору Успіння Пресвятої Богородиці. У верхній частині улоговини на південь від верхньої території Лаври — територія Гостиного двору. Окрему групу складають споруди поза мурами, що займають ділянку на вул. Січневого повстання між узвозом до печер та вежами Іоанна Кущника і Південною (Годинниковою).
Велична панорама Свято-Успенської Києво-Печерської лаври — гармонійний синтез архітектури і природного ландшафту — найбільш повно розкривається з боку Дніпра. Провідне місце в ній посідає головна частина монастиря — оточений оборонними мурами та вежами ансамбль верхньої території Лаври з висотними домінантами — Великою лаврською дзвіницею, собором Успіння Пресвятої Богородиці, Трапезною палатою з церквою в ім’я преподобних Антонія і Феодосія Печерських на соборній площі і церквою Всіх Святих над Економічною брамою. Інші храми і споруди мають підпорядковане композиційне значення і сприймаються як елементи архітектурного середовища монастиря або вуличної забудови. Архітектурний ансамбль Дальніх печер акцентований вишуканими за силуетом церквою Різдва Пресвятої Богородиці з дзвіницею та церквою Зачаття св. Анни. Обидва ансамблі розділено зеленою улоговиною, на північній терасі якої під верхньою територією Лаври розташований ансамбль Ближніх печер. Його архітектурні домінанти — церква Здвиження Чесного Хреста Господнього і дзвіниця — сприймаються не тільки в загальній панорамі, а й з оглядових майданчиків Лаври і Дальніх печер. Усі три ансамблі об’єднані горизонтальними смугами перехідних галерей і оборонних мурів нижньої території Лаври, ледь помітними серед зелених насаджень. Споруди на Гостиному дворі і на терені за мурами монастиря відіграють у панорамі роль тла. Кожна частина монастирського комплексу відзначається своєрідним розташуванням та особливостями архітектурного середовища. Найщільніше забудована верхня територія Лаври, що нагадує середньовічне містечко з центральною площею, пов’язаною вулиця - ми-шляхами з трьома головними брамами в оборонному мурі. Периметрально забудовані вулиці ділять територію на своєрідні квартали. У північно-західному, біля Свято-Троїцької надбрамної церкви, розташовано давній Свято-Троїцький лікарняний монастир з церквою св. Миколи, а також внутрішній прохід до вулиці, спрямованої в бік Економічної брами з церквою Всіх Святих. Східний квартал обіймає економічне (господарське) подвір’я. У південно-західному кварталі, окресленому з боку площі визначними спорудами, у зниженій частині біля оборонного муру міститься митрополичий сад. Контрастне зіставлення великих об’ємів з малоповерховими будівлями, замкнене центрично-радіальне планування соборної площі з храмом посередині, Трапезною (з півдня) та окремою дзвіницею (з заходу) стало взірцем для монастирів не лише в Україні, а й за її межами. Натомість архітектурні ансамблі Ближніх і Дальніх печер з камерними площами мають відкритий ландшафтний характер і лінійно-терасне планування, зумовлене специфікою рельєфу та напрямками підхідних доріг. Якщо на Ближніх печерах спорудження провідних об’єктів — церкви і дзвіниці — визначено місцями входу і галереї до печерного лабіринту, то на Дальніх печерах аналогічні об’єкти акцентують найвищі ділянки рельєфу, які значно підносяться над входом до печер. Різні за композицією ансамблі об’єднують пишні форми бароко та історизму головних споруд і стримані форми класицизму та цегляного стилю з елементами історизму — другорядних. Просторова організація й архітектура Гостиного двору і території за мурами монастиря відповідають часу їхнього спорудження. Гостиний двір, що будувався у 19—20 ст., має перехресно-рядове планування з терасним розташуванням окремих споруд у стилі або у формах пізнього класицизму. Невеликий комплекс з кількох споруд на території за мурами монастиря утворено з утилітарною метою без цілісного композиційного задуму. Функціональну і стилістичну строкатість споруд серед. 19 – поч. 20 ст. (класицизм, неовізантійський, неоросійський стилі) посилює кафе-ротонда, зведена 2003 «під бароко» поряд із вежею Іоанна Кущника.
Окремі частини монастиря здавна були з’єднані стежками одна з одною і собором Успіння Пресвятої Богородиці. їхній шлях збігався з сучасною 8-подібною у плані дорогою, що спускається від західної брами (корпус № 71-а) та, повертаючи на південь, прямує до площі Дальніх печер. На плані 1638 у творі «Тератургіма» Афанасія (Кальнофойського) до Дальніх печер веде криволінійна стежка з відгалуженнями до Ближніх печер і городів в улоговині, яка прилучається до широкого узвозу, що веде з верхнього плато до нижньої (Печерної, або південної) брами Лаври. Внизу узвозу і верхньої території Лаври зображено два розташовані поряд колодязі, які зумовили вибір місця для будівель пральні (у 17 ст. містилася з боку Ближніх печер) і братської лазні (існує на верхній території монастиря). Перетворення стежок і шляхів на сучасні дороги відбулось у 1-й пол. 19 ст.
У зведенні споруд монастиря, що збереглися до наших днів, брали участь відомі архітектори: Д. Аксамитов: оборонні мури монастиря 1698 – поч. 18 ст. (корпус № 92); Д. де Боскет: підпірний мур на Ближніх печерах (серед. 18 ст., корпус № 77, 77-а, 77-б);
О. Ветринський: будинок позолотної, фотографії, іконописної майстерні та школи (1871–74, корпус № 31); І. Дзичканець: вежа Північна (1838—41, корпус № 17, класицизм), келії братські з церквою Всіх преподобних Печерських (1830-і рр., корпус № 48, класицизм); Є. Єрмаков: іконна крамниця (1902–03, корпус № 35, цегляний стиль), аптека та новокрилошанський корпус (1902–03 корпус № 24, історизм), будинок півчих митрополичого хору (1902–03, корпус № 6, цегляний стиль), палітурня (1903–04, корпус № 15, історизм), столярна майстерня (1904, корпус № 23, цегляний стиль), церква Благовіщення Пресвятій Богородиці (1904–05, корпус № 86, історизм), бібліотека митрополита Флавіана (1908–09, корпус № 5, історизм), проскурня нова (1913, корпус № 11, цегляний стиль), оранжерея (1914, 1950-і рр., корпус № 87), каплиця над артезіанським колодязем (1914, корпус № 47, історизм); М. Іконников: каплиця над склепом подружжя Безаків (поч. 1870-х рр., історизм); Кедрін: келії (1829–31, корпус № 55, пізній класицизм); А. Меленський: архітектурне оформлення брами нижньої (Печерної, або південної), спорудженої 1792–95 (поч. 19 ст., корпус № 79, класицизм), вхідний павільйон галереї до Ближніх печер (1829, корпус № 37-а, класицизм; добудований 1901), другий поверх галереї з входом у Ближні печери (1823, корпус № 41, класицизм), перший поверх келій братських над льохом (1-а пол. 19 ст., корпус № 44, класицизм), перший поверх келій схимників (1824–25, корпус № 51); Г. Наумов: надбудова другого поверху книжкової крамниці (1865, корпус № 28), розширення братської лікарні (1859—61, корпус № 26, пізній класицизм); В. Ніколаєв: надбудова кухні Трапезної (кін. 17–19 ст., корпус № 85), Трапезна палата з церквою в ім’я преподобних Антонія та Феодосія Печерських (1893—95, корпус № 29, російсько-візантійський стиль), набиральня та коректорська (1897–98, корпус № 14, історизм), келії братські (1899, корпус № 43, цегляний стиль); келії (1898–99, корпус № 53, цегляний стиль), другий поверх келій схимників (1894—96, корпус № 51, історизм), ківорій водосвятний на Дальніх печерах (1897, корпус № 96), ківорій водосвятний (1897, корпус № 95); О. Середа: келії братські (1890, корпус № 45, історизм), крамниця іконна та книжкова (1870, корпус № 39, цегляний стиль), братський корпус (1885, корпус № 60, класицизм), прибудова до контори Гостиного двору і готелю (1870, корпус № 54), перебудова лікарні прочанської з церквою Всіх скорботних Радість (1864—66, корпус № 68, пізній класицизм); В. Сичугов: будинок іконописних школи й майстерні та ключні (1880–83, корпус № 30, цегляний стиль), водонапірна башта (1879—80, корпус № 113, цегляний стиль);
П. Спарро: другий поверх келій братських над льохом (1847, корпус № 44, класицизм), другий поверх келій «майстрових» (1848, корпус № 20), лікарня братська (1841–42, корпус № 26, класицизм), західна брама зі сторожкою (1883, корпуси № 71-а, 71-б), нижня брама на в’їзді до Ближніх і Дальніх печер (1852–53, корпус № 71-в), склад книжок і паперу друкарні та книжковий магазин (1850–51, корпус № 112, класицизм), готель (1853, корпус № 63, класицизм), готель для заможних прочан (1851, корпус № 56, класицизм), келії (1853–59, корпус № 58, пізній класицизм), контора Гостиного двору і готель (1853, корпус № 54, пізній класицизм), лікарня Прочанська з церквою Всіх скорботних Радість (1848–50, корпус № 68, пізній класицизм); Ш.-П. де Шардон: брама нижня (Печерна, або південна; 1792—95, корпус № 79, класицизм), підпірний мур тераси з оглядовим майданчиком (перемурований 1793, корпус № 30-а); Й.-Г. Шедель: Велика лаврська дзвіниця (1731–45, корпус № 81, бароко), перший поверх галереї з входом у Ближні печери (1749–51, корпус № 41, бароко), галерея з підпірним муром на Дальніх печерах (1744, корпус № 61, бароко); О. Якушкін: будинок настоятеля Дальніх печер (1812–13, корпус № 49, класицизм).
Яскравими пам’ятками українського бароко є мур з брамою біля Великої лаврської дзвіниці (18 – поч. 20 ст., корпус № 81-а), вежа Іоанна Кущника (1696—1701, 18 ст., корпус № 88), вежа Онуфріївська (Палатна, 1701, корпус № 83), вежа Південна (Годинникова, 1698–1701, корпус № 89), флігель (18 ст., корпус № 22), церква Здвиження Чесного Хреста Господнього (1700–04, 1839, корпус № 36), келії полатного та шафаря (1759–61, корпус № 13), т. зв. Ковнірівський корпус (17–18 ст., корпус № 12), друкарня (18–19 ст., корпус № 9), будинок митрополита (1727–1867, корпус № 2), економічний корпус (18–19 ст., корпус № 7), келії соборних старців (16–18 ст., корпус № 4), келії крилошан (1720–21, корпус № 3), церква Всіх Святих над Економічною брамою (1696–98, 1906, корпус № 82), церква Різдва Пресвятої Богородиці (1696, корпус № 59) та дзвіниця поряд з нею (1761, корпус № 62).
До унікальних пам’яток підземної архітектури належать церкви Введення у храм Пресвятої Богородиці (11–19 ст.), преподобного Антонія Печерського (16–19 ст.), преподобного Варлаама Печерського (17—19 ст.) у Ближніх печерах і церкви Благовіщення Пресвятій Богородиці (11–20 ст.), Різдва Христового (11–19 ст.) та преподобного Феодосія Печерського (17–19 ст.) — у Дальніх печерах.
Рідкісною пам’яткою, що поєднала в собі форми давньоруської архітектури і доби бароко, є Свято-Троїцька церква над Святою брамою (2-а пол. 11–18 ст., корпус № 27). Цінна пам’ятка дерев’яної цивільної архітектури кін. 18 ст. — будинок наглядача Ближніх печер (корпус № 42, класицизм).
Наземні храми Лаври оздоблено розписами, що мають значну мистецьку цінність. Переважну їх більшість виконали монастирські художники, учні лаврської іконописної майстерні. Визначними пам’ятками мистецтва доби бароко є розписи Свято-Троїцької церкви над Святою брамою, виконані в 18 ст. художниками Алімпієм (Галиком), Іоанном (Максимовичем), Феоктистом (Павловським), А. Улазовським та ін. На поч. 20 ст. у Лаврі плідно працював І. Їжакевич, під керівництвом якого розписано церкву Всіх Святих над Економічною брамою, він брав участь в оздобленні Трапезної палати з церквою в ім’я преподобних Антонія і Феодосія Печерських, виконав розписи уступів мурів біля Святої брами, на яких намалював собори преподобних Ближніх і Дальніх печер. У підземних і більшості наземних церков збереглись автентичні іконостаси, виконані українськими різьбярами. До пам’яток монументального мистецтва належать також надгробки Д. Долгорукова та Н. Долгорукової (1774, бароко), А. Ілляшенка (бл. 1886, неоготика), П. Красовського (1857), С. Кудашева і К. Кудашевої (1862), М. Леонова та С. Леонова (1884), Олімпіади (Стригальової) (1830), Ф. фон-дер Остен-Сакена (1837), І. Потапова (1842), Є. Путятіна (бл. 1900).
Києво-Печерська лавра є унікальною пам’яткою історії України. Початок історії монастиря відображено у давньоруських літописах та «Києво-Печерському патерику». Засновником монастиря був Антоній (світське ім’я Антипа) з м. Любеч (тепер Чернігівська обл.). Змолоду мріючи стати ченцем, він пішов на Афонську гору, де в Есфігменському монастирі прийняв постриг з ім’ям Антоній і навчився чернечому чину. За прикладом афонських ченців усамітнився й оселився поряд з монастирем у печері. Зважаючи на успіх духовного життя Антонія, ігумен благословив його і відправив на Батьківщину з пророцтвом, що від Антонія поширюватиметься чернецтво на Русі. Повернувшись у Київ, він оселився у Варязькій печері на Берестові, яку літопис називає печерою першого митрополита-русина Іларіона, який усамітнювався в ній для молитов. 1051 вважається роком заснування печерної обителі, прибуття до неї на постриг братії. Перше братство Антонія складалося з кількох чоловік. Коли їх стало дванадцять, вони розширили печери, влаштували першу печерну церкву Різдва Пресвятої Богородиці, трапезну та келії; спорудили біля печер дерев’яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці. Печери перших ченців з часом перетворилися на складний підземний комплекс, який одержав назву Дальніх, або Феодосієвих печер.
Бл. 1062 Антоній призначив ігуменом монастиря Варлаама, а сам викопав печеру на іншій горі, в якій усамітнився до кінця життя. Започатковані тут Антонієм печери згодом стали називати ім’ям їх засновника — Антонієвими, або Ближніми.
Із збільшенням числа насельників на прохання Антонія князь Ізяслав Ярославич подарував обителі територію гори над печерами, де й було з часом зведено велику соборну церкву і келії, монастир огороджено частоколом. Коли бл. 1063 князь перевів ігумена Варлаама у новозбудований Свято-Димитрівський монастир, братство Печерської обителі обрало другим ігуменом монастиря Феодосія (народився в м. Василів, тепер м. Васильків, Київська обл.). За нього кількість насельників монастиря збільшилася до 100.
За Феодосія було визначено правила чернечого життя, в основу яких покладено Студійський статут. Його створив настоятель Студійського монастиря в Константинополі Феодор Студіт, після смерті якого (826) статут набув поширення в багатьох монастирях Європи; з Києво-Печерської лаври — на всі інші обителі Київської Русі. Тому Феодосія називають засновником чернечого життя на Русі і вшановують нарівні з Антонієм Печерським. Від Печерської обителі інші монастирі запозичили систему богослужбових співів — обиход. Монастирська братія поділялася на чотири категорії: 1) послушники — не мали постригу, ходили у світському одязі, виконували різні доручення; 2) послушники, які носили чернечий одяг; 3) мантійні ченці — ті, які прийняли постриг і носили довгі, широкі мантії; 4) схимники — приймали на себе великий ангельський образ, давали суворі обітниці і носили особливий чернечий одяг. За статутом було запроваджено перші монастирські посади: доместик, або уставник (керував читанням і співом у церкві), паламар (відав церковним вином, миром, церковним дзвоном), економ (відав монастирською скарбницею і майном), келар (відав братською трапезною і проскурнею), ключник (помічник келаря, зберігав у себе ключі від комор, льохів та інших місць, де зберігалися харчові припаси), начальник хлібопекарів та ін.
Феодосій доклав багато зусиль для розширення і благоустрою монастиря, саме він заклав 1073 собор Успіння Пресвятої Богородиці, будівництво якого продовжив ігумен монастиря з 1074 Стефан. Завершив спорудження собору його наступник з 1078 Никон. Він же запровадив звичай ховати ченців у печерах. За ігуменства Феодосія обитель влаштувала особливий двір з церквою, трапезною та притулком для нужденних, на утримання яких Печерський монастир давав десяту частину своїх прибутків.
Уже з 11 ст. монастир став визначним церковно-політичним і культурним осередком, з яким рахувалася навіть князівська влада. Історичні джерела свідчать і про його міжнародні зв’язки: в 11–12 ст. печерських ченців можна було зустріти на Афоні, в Болгарії, Константинополі, Єрусалимі, Александрії єгипетській та інших місцях. У монастирі жили і працювали іноземці: болгари, вірмени, греки, грузини, половці, серби, сирійці, угорці та ін. Це було закономірним наслідком економічного, політичного і культурного розвитку Київської Русі. Монастир протистояв експансіоністській політиці Візантії, підтримував політику київських князів, закликав до цілісності держави. Але головним завданням монастиря, який виник у період становлення й утвердження християнської релігії в Київській Русі, було виховати християнина, прищепити людям християнські ідеали, правила співжиття, мораль, викорінити з побуту і духовного життя язичництво. Видатним подвижником Печерського монастиря був ігумен Феодосій, повчання якого мають практичну спрямованість — посіяти зерна християнської моралі серед народу, прищепити почуття їхнього високого обов’язку перед Богом і людьми. Збереглися проповіді ще одного визначного церковного діяча, постриженця й архімандрита Печерського монастиря Серапіона, призначеного 1274 єпископом Владимирським і Суздальським. Великого значення надавали лаврські проповідники підвищенню авторитету духівництва — головної сили в поширенні й зміцненні православ’я на Русі. З постриженців обителі вийшло багато православних ієрархів, які поступово витіснили з єпископських кафедр греків і утверджували незалежність руської церкви, що мало в тих умовах першорядне політичне значення. До поч. 13 ст. з їх числа в різні землі Русі було призначено бл. 50 єпископів, чимало печерських ченців ставало місіонерами.
У 12 ст. Києво-Печерський монастир домігся виходу з-під опіки Константинопольського патріарха. 1159 князь Андрій Боголюбський, виконуючи волю свого батька Юрія Долгорукого, дав монастирю грамоту на володіння містами Мичеськ і Васильків з прилеглими волостями й угіддями. Обитель стала впливовим чоловічим православним монастирем, внаслідок чого 1169 отримав титул лаври, що надавало йому великі привілеї й у певних межах автономію. З того часу він мав статус архімандрії і ставропігії, був незалежний від влади митрополита Київського. Києво-Печерський монастир відіграв велику роль у розвитку літератури, мистецтва, архітектури, ужиткового мистецтва, книгодрукування, науки й освіти. У Лаврі жили та працювали відомі проповідники, літописці, вчені, лікарі, будівничі, маляри, знавці церковного співу. З монастирем пов’язаний початок літописання. Першим відомим літописцем був Іларіон (у схимі — Никон), який почав збирати матеріали для літописного зводу у 1060-х рр., а завершив 1073, надавши давньоруському літописанню антигрецької спрямованості. Тут бл. 1113 чернець Нестор упорядкував і дописав видатну пам’ятку вітчизняного літопису «Повість временних літ» — основне джерело наших знань з історії Київської Русі. У 1-й третині 13 ст. в Лаврі було створено «Києво-Печерський патерик» — унікальну пам’ятку історії та літератури Київської Русі.
У Печерському монастирі розвивалось і образотворче мистецтво, яскравий представник якого Аліпій (прийняв постриг 1087) був не тільки іконописцем, котрий створив відмінний від візантійського напрям у давньоруському живописі, але й основоположником школи реставрації живопису. Відомим іконописцем був і чернець Григорій. Печерський монастир відіграв велику роль у розвитку медицини Давньої Русі. Засновник монастиря Антоній лікував хворих травами, його учень Агапіт — хранитель таємниць народної медицини — уславився зціленням людей. Збереглися відомості про те, як він врятував життя князю Володимиру Мономаху. Медичними знаннями володіли ченці Даміан, Єфрем, Іпатій та ін. Початок стаціонарній лікарні в монастирі поклав князь луцький й остерський Святослав Давидович, який прийняв тут 1107 постриг і став відомий як Микола Святоша. Він був засновником Свято-Троїцького (Микільського) лікарняного монастиря Лаври, що діяв до 1920-х рр.
У 13–15 ст. Києво-Печерський монастир, незважаючи на набіги татар і спустошення, впливав на розвиток церкви у суміжних руських землях, в яких його ченці заснували кілька нових обителей. Монастир відзначався аскетичним життям своїх подвижників, деякі князі приходили в Лавру і залишалися в ній назавжди. Так, 1439 князь Ф. Острозький прийняв тут постриг з ім’ям Феодосій і передав монастирю все своє майно. Собор Успіння Пресвятої Богородиці з серед. 14 ст. став усипальнею князівських та інших знатних родів, з кін. 16 ст. собор та інші місця обителі — місцем поховання ієрархів і світської знаті, чиї родичі робили внесок у монастирську казну і дарували земельні угіддя. їхні імена заносили в монастирські синодики. Лавра користувалася певною протекцією литовських князів і польських королів, до яких її настоятелі зверталися з проханнями дати підтвердні й нові грамоти на земельні володіння, захистити від зазіхань місцевої світської влади, дозволити самостійно обирати архімандрита тощо. З 1530-х рр. монастир все частіше купував земельні володіння. Станом на 1593 йому належало два міста — Васильків і Радомишль із замками, два містечка, бл. 65 великих сіл і хуторів, кілька маєтків, два подвір’я, рибні ловища, озера, річкові перевози, млини. Обитель одержувала медову подать у 300 пудів від государевих сіл з Бобруйської волості, десять — з Могильова тощо. Земельні угіддя монастиря містилися майже в усіх повітах Київщини, а також у Білорусі та Литві.
У 13–16 ст. Лавра залишалася культурним центром України. В 14 ст. тут було переписано великим уставом Євангеліє Апракос «Лаврське», яке вирізняється високомистецьким оздобленням; 1406 підготовлена т. зв. Арсеніївська (за ім’ям єпископа Тверського, постриженця Лаври), у 1460 — Кассіанівська (за ім’ям печерського крилошанина) редакції «Києво-Печерського патерика». 1470 коштом князя Семена Олельковича відбудовано монастир і собор Успіння Пресвятої Богородиці, для нього на замовлення князя створено рельєф-триптих із зображенням Богоматері й засновників монастиря Антонія і Феодосія (у 18 ст. його вмуровано у стіни Великої лаврської дзвіниці); 1579 виготовлено і встановлено у соборі надгробний пам’ятник князю К. Острозькому. Лаврська малярня, вірогідно, продовжувала діяти у 14–17 ст. Збереглися відомості про те, що київський чернець Антоній 1409 розписував собор у Пскові. За Павлом (Алеппським), у 17 ст. келії монастиря «розмальовані і розписані фарбами та прикрашені різними картинами і чудовими зображеннями». Наступний етап розвитку іконописної майстерні монастиря базувався на українських національних традиціях малярства і був пов’язаний зі зростанням ролі Лаври у 17–18 ст. як православного центру.
Після Люблінської унії 1569, коли значна частина українських земель разом з Києвом відійшла до Польщі, монастир став одним з осередків боротьби проти окатоличення українського народу. 1592 за протекцією київського воєводи — князя К. Острозького Києво-Печерський монастир дістав від патріарха Константинопольського підтвердження права ставропігії та гідності лаври. У 16 ст. його матеріально і морально підтримували князі Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі, Острозькі, Сангушки, Чарторийські, шляхетські родини Балабанів, Боїнів, Горностаїв, Гулевичів, Єльців, Загоровських, Киселів, Кішок, Немировичів, Саковичів, Свірських, Солтанів, Тризн, Хребтовичів, Чапліїв та інші знатні роди.
У 16–18 ст. історія Києво-Печерської лаври тісно пов’язана з козацтвом, яке надавало монастирю політичну і військову підтримку, особливо після Берестейської унії 1596. Гетьмани і козацька старшина пожертвували значні кошти на відбудову Лаври і зведення в ній багатьох церков і споруд, зокрема фортифікаційних. Козаки разом з ченцями й озброєними мирянами у кін. 16 ст. не дозволили греко-католикам оволодіти монастирем та його земельними угіддями і позбавити сану архімандрита Лаври Никифора (Тура). Його наступника (з 1599) — архімандрита Єлисея (Плетенецького) лише 1605 на прохання князів Острозьких офіційно затвердив польський король Сигізмунд III Ваза. Спираючись на козацтво, архіманд

Фотогалерея